Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

П. Скоропадський підтримував особисті тісні стосунки з представниками німецької військової аристократії, насамперед із генерал-­лейтенантом, колишнім начальником штабу німецьких військ в Україні В. Гренером, маршалом К. фон Маннергеймом, фельдмаршалом П. фон Гінденбургом, полковником О. фон Авенслебеном, а також із товаришами по навчанню в Пажеському корпусі, по службі в Російській армії, колишніми царськими офіцерами та остзейськими баронами, які прийняли в міжвоєнну добу німецьку ідентичність та громадянство і відповідно отримали військові чини Вермахту. Отже, він контактував саме з тими політичними колами Німеччини, що були не заангажовані в діях офіційних націонал-соціалістичних структур. Це, зокрема, засвідчує і його лист до О. Назарука, у якому він писав, що «гетьманський рух — це рух суто український і вільний рух; ми знаходимо, що Німеччина може нам допомогти — ми її поважаємо, але ми не агенти німецькі»598.

На підтвердження цього можна навести також думку німецького історика Ю. Мадера, який, здійснюючи диверсійні дії з розкладання сил ворога Абвер-ІІ, вербував прихильників із кіл російської та української еміграції. При цьому його керівництво досить диференційовано підходило до різних груп політичних емігрантів. Якщо колишні офіцери та вояки УНР виключалися з причини їхньої служби в різних структурах польського державного апарату, то члени гетьманського руху також не належали до завербованих Абвером-ІІ агентів через відсутність впливів у суспільно-політичному житті Польщі599.

Отже, поширений міф, що П. Скоропадський був колабораціоністом, а гетьманський рух був тісно пов’язаний із фашистським режимом, не має під собою реального ґрунту і є лише стереотипом ретельно нав’язаним як радянською пропагандою, так і політичними супротивниками гетьмана.

Сімнадцятого липня 1937 р. у Варшаві відбулося засідання Ради присяжних, на якому гетьман ліквідував УСХД. Оцінюючи цю подію, гетьманич Данило в листі до О. Назарука підкреслював, що П. Скоропадський «ніколи не стояв за розв’язання УСХД без підготовки дальших кроків, натомість стояв за органічне переведення УСХД в новий стан без всяких внутрішніх потрясінь і за розв’язання Ради присяжних, яку мала б негайно замінити нова інституція і з таким складом членів, який гарантував би її працездатність»600.

На варшавському засіданні Ради присяжних із розв’язанням УСХД було проголошено абсолютне гетьманське правління роду Скоропадських, оскільки Раду присяжних як контролюючий гетьманську владу законодавчий та дорадчий орган було скасовано. Нова гетьманська організація — Союз гетьманців-державників (СГД) — постала на принципово нових засадах. На зміну правово-конституційній версії монархізму, яку пропагував В. Липинський, прийшла авторитарна, сповідувана П. Скоропадським. Гетьманський рух набув значного поширення і нового значення.

Оцінюючи зміни в гетьманському русі у зв’язку з реорганізацією УСХД у СГД, з’їзд СГД у Німеччині та Австрії, який відбувся 17—18 грудня 1950 р. констатував, що зі створенням СГД постало завдання поширення впливу і організаційного підпорядкування «ширших кіл провідної верстви з тим, щоби могти уже організаційно виступати на форумі українського життя ширшими лавами свого членства і формувати національно-політичне і суспільно-громадське життя українців в напрямі здійснення Гетьманської ідеї»601.

Із реорганізацією українського монархічного руху перед гетьманським центром постала проблема створення нових статутних документів. Знаючи О. Назарука як здібного журналіста, публіциста і переконаного гетьманця, П. Скоропадський звернувся до нього з проханням відредагувати проекти статуту і регламенту СГД, підготовлені спеціальною комісією Гетьманської управи, створеної гетьманом на чолі з В. Мельником, а також незалежно від неї гетьманцями, які жили в інших країнах, — В. Леонтовичем, П. Ковальовим, Б. Гомзиним602.

О. Назарук підтримував гетьмана в прагненні необмеженої практичної діяльності без контролю дорадчого органу. У своєму листі до О. Назарука П. Скоропадський назвав два моменти, які спричинили розбіжності між ним і членами Ради присяжних. Присяжні обстоювали ідейні засади В. Липинського про обмеження політичної діяльності гетьмана і наголошували на його тільки представницьких функціях. Заперечуючи свій суто «символічний» статус, П. Скоропадський звертав увагу на нові зовнішньополітичні реалії й умови еміграційного життя. Він підкреслював, що не хоче бути диктатором, але мусить мати «остаточно рішаючий голос в усіх важливих питаннях, бо тоді лише можна приймати рішення без прогаяння, і рішення ті не будуть результатом якихось компромісів, що завжди кепсько»603.