Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Після розриву з В. Габсбургом УСХД усіляко намагається дистанціюватися від політичної акції, яку вів полковник. У комунікаті союзу, опублікованому у «Хліборобській Україні» зазначено: «З приводу розповсюдження в деяких колах неправдивих чуток про участь УСХД в теперішній політичній діяльності полковника Василя Вишиваного заявляємо, що УСХД, ставлячись із повагою до ідеї Української Трудової Монархії і працюючи для її здійснення, віддає всі свої сили справі об’єднання і організації Українського хліборобського класу і тому в персональній акції Полк. Василя Вишиваного ніякої участі не бере»563. Саме намаганнями зберегти провідне становище УСХД і зміцнити теоретичні підвалини гетьманського руху була зумовлена поява праці В. Липинського «Покликання “варягів”, чи організація хліборобів? Кілька уваг з приводу статті Є.Х. Чикаленка: “Де вихід?”» у друкованому органі УСХД «Хліборобська Україна». Безперечно, В. Липинський мав рацію, коли наголошував, що концепція «чужоземного королевича», не зв’язаного «ані з землею, ані з традицією, ані місцевим правлячим чи правившим Родом, ані з історичною спадковістю» не дасть Україні «тої сталої твердої і непохитної точки опори, без якої ані консерватизму, ані монархізму українського помислити властиво не можна». Концепція Є. Чикаленка, на думку В. Липинського, на практиці відкривала простір для появи все нових і нових претендентів на владу в Україні. Відсутність традиції та історичної спадкоємності, а також пов’язаного з ними легітимізму робили такий монархізм, за висловом ученого, «звичайною диктатурою, звичайним законом і правом узурпатора удачника»564.

Досліджуючи національно-державні традиції інституту гетьманства, В. Липинський доходить до висновку, що саме спадкова (дідична) монархія, до якої наприкінці свого життя прагнув Б. Хмельницький, має стати найбільш вдалою формою державного устрою в Україні. Аби уникнути внутрішньої боротьби серед українських монархістів, можливості появи в їхніх лавах претендентів на роль «гетьмана-отамана» чи «гетьмана-диктатора», засновники УСХД вирішили персоніфікувати П. Скоропадського, який незадовго до того був гетьманом України.

Причому В. Липинський розглядав Гетьманство як монархічну точку опори, яка є сталою і спирається на історичну традицію та історичну спадковість і може «витворити ту базу, на якій і в межах якої кожний з наших діячів і патріотів зможе проявляти свою творчу, реформаторську діяльність»565. На його думку, реальну монархічну персоніфікацію Гетьманства міг здійснити тільки рід Скоропадських, який один «удержався до сьогоднішнього дня на відповідній висоті; тільки йому одному Бог дав стільки мужности і сили, щоб в 1918 р. нашу державну, і свою Родову, гетьманську традицію відновити»566. Пояснюючи причини вибору саме П. Скоропадського на роль майбутнього гетьмана, В. Липинський у листі до А. Білопольського 9 грудня 1921 р. писав: «На ролю персоніфікаційну законне право має тільки Батько [гетьман П. Скоропадський], який має мандат хліб[оробського] класу, даний йому на території України. Легітимізм цей найважніщий, щоб знищити в своїм середовищі найстрашніщу укр[аїнську] хворобу: отаманщину»567.

Послідовний прихильник монархічного ладу В. Липинський водно­час рішуче відкидав абсолютистсько-монархічні режими, називаючи їх «спадковими диктатурами»568. Натомість він обстоював конституційну монархію, «законом обмежену і законом обмежуючу», посилаючись на англійський зразок монархічного устрою. Зокрема, у листі до О. Назарука 22 грудня 1927 р. він так пояснював свою позицію: «Під виховуванням династії розуміємо то, що вона повинна працювати разом із своїми підвладними… Дивіться на Англію — там про короля, особливо поіменно, згадують дуже рідко. З одного боку бережуть те, що в державі найсвятіше — Короля — од всіх небезпек популярности (чим гарячіші прихильники, тим гарячіші і вороги — пор[івняйте] Росію з її “Союзом русского народа”), а з другого бережуть себе од всіх небезпек наполеонізму і диктаторизму, які наступають, коли король починає думати, що він дуже популярний і що за ним стоїть “любов народу”»569.

У листі до О. Шаповала В. Липинський писав, що «єсть два способи персоніфікації політичних ідей: диктатура і монархія. При диктатурі персоніфікує ідею людина, яка верх вибралась тільки за свої заслуги і здібності. При монархії ідею персоніфікує людина і Рід, який має історичне, традиційне право до цієї персоніфікації. При диктатурі — диктатор править самодержавно і безвідповідально; при монархії — Монарх (у нас би він звався Гетьман) править через призначених на це людей, які відповідають за виконування влади перед ним і перед тими, ким вони правлять»570.