Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Українська суспільно-політична думка доби національно-визвольних змагань 1917—1921 рр. зароджувалася і викристалізовувалася в процесі збройної боротьби за самостійну українську державу. На відміну від національно-демократичної ідеології, що розвивалася у фарватері російського революційного руху і набула національних ознак під час Лютневої революції, український монархізм формувався в умовах поразки українських національно-визвольних змагань. І. Лисяк-Рудницький констатував той парадоксальний факт, що з чотирьох основних напрямів політичної думки (народництво, консерватизм, націо­налізм і комунізм) саме консерватизм, «найслабший і найменше підтримуваний у масах, зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття»548. Цей напрям був пов’язаний з іменами відомого історика, політика, мислителя В’ячеслава Липинського — ідеолога українського консервативного руху та гетьмана Павла Скоропадського — творця Української Держави.

Після втрати української державності В. Липинський не зупиняв пошуків щодо шляхів її відновлення. Одним із важливих аспектів його діяльності стало розроблення ним теоретичних підвалин українського державотворення. В. Липинський створив концепцію класократичної трудової монархії, яка протягом 20—30-х років ХХ ст. поширюється в колах української еміграції в Західній Європі, Канаді, США, Латинській Америці й на західноукраїнських землях. Народжені в перед­революційний час ідеї українського монархізму знаходять практичне втілення в українському гетьманському русі, ідеологом, творцем і лідером якого він був протягом 1920—1931 рр.

Аналізуючи причини поразки національно-визвольних змагань, В. Липинський однією з основних уважав відсутність чіткої концепції побудови держави, а також брак єдності між українськими провідниками. Останнє, на його думку, могло знову стати на перешкоді відродження української державності в нових більш сприятливих для України політичних умовах. Спершись значною мірою на практичний досвід Української Держави гетьмана П. Скоропадського, В. Липинський розробив теорію трудової класократичної монархії в Україні. Дослідження національно-державних традицій інституту гетьманства підводить його до висновку, що саме спадкова (дідична) монархія, до якої наприкінці свого життя прагнув Б. Хмельницький, має стати найбільш вдалою формою державного устрою в Україні549.

Серед політичного розмаїття української еміграції не припинялися пошуки лідерів, які могли б суттєво вплинути на поліпшення політичної ситуації та консолідацію українського громадянства. Погляди багатьох з її діячів зверталися до кандидатури Павла Скоропадського. Після зречення влади 14 грудня 1918 р. він не втратив популярності серед консервативних кіл Великої України та кадрових військових. Зростання впливу гетьмана відбувалося тоді, коли Головний отаман Армії УНР втрачав популярність і в армії, і в селянському середовищі. Відомий український діяч Є. Чикаленко, зокрема, занотував у своєму щоденнику, що «майже всі військові Петлюри» стали прихильниками гетьманщини, «бо зовсім розчарувались в здатності його (С. Петлюри. — Т. О. ) вести якусь будівничу справу». За переконанням Є. Чикаленка, саме військові «подали думку Скоропадському знов попробувати щастя»550.

Як відомо, після поразки Центральних держав у війні П. Скоропадський був змушений звернутися за підтримкою до країн Антанти. Під їхнім тиском 14 листопада 1918 р. гетьман проголосив федерацію Української Держави з майбутньою небільшовицькою Росією, започаткувавши в такий спосіб спробу створення єдиного фронту боротьби з радянською владою. Це стало формальним приводом до повстання проти гетьмана, хоча, насправді, воно готувалося від літа 1918 р. Тринадцятого листопада 1918 р. у Києві було обрано Директорію. Намагаючись уникнути братовбивчої війни серед українців, 14 грудня 1918 р. гетьман підписав зречення влади і виїхав до Швейцарії, а згодом — до Німеччини551.

На початку 1920 р. відбувався активний процес консолідації навколо П. Скоропадського різних українських монархічних груп, зокрема членів Української демократично-хліборобської партії (УДХП). Наприкінці 1919 р. українські хлібороби-демократи запропонували П. Скоропадському «скористатись із своїх законних гетьманських прав для рятування погибаючої ідеї української державности». Відтоді «починається нова політична акція гетьмана, ведена весь час спільно з об’єднаними під його Верховним Проводом українськими гетьманцями монархістами»552.