Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

У зв’язку зі зреченням П. Скоропадського влади прихильники спадкової української монархії стали перед фактом серйозних юридичних ускладнень. Адже таке зречення, на думку опонентів монархічного руху із середовища української політичної еміграції, засвідчило обірвання нитки легітимності гетьманського роду Скоропадських, а відтак — неспроможність самої концепції дідичності й легітимізму. Проти такого тлумачення подій 14 грудня 1918 р. та її наслідків рішуче виступив В. Липинський. На його думку, ця подія звільнила українських монархістів «од присяги пануючому гетьманові, але розуміється не од вірності персоніфікованій від тепер в його Роді українській монархічній ідеї»553. В історичній літературі є і дещо інша думка: «Гетьман зрікся влади — не гетьманства»554. «За цим варіантом, — зазначав В. Гришко, — гетьман, відмовляючись від влади, не відмовився прав на владу, як своїх особистих, так і родових»555.

Оселившись разом із родиною в передмісті Берліна — Ванзеє, П. Скоропадський опиняється в центрі уваги західноєвропейських журналістів і політиків, які активно цікавляться його планами. «Здавалося б: після образ, нанесених своїми, українцями... Гетьман Павло мав би заспокоїтись і відійти від політичної діяльності, а, навіть, увійти в якусь спілку... з росіянами...»556, — зауважував дослідник і активний діяч гетьманського руху Д. Левчук. У «Комунікаті», опублікованому в «Хліборобській Україні» в 1920 р., зазначено, що «всупереч усім поголоскам, що ширилися у закордонній і українській пресі про особу Гетьмана Павла Скоропадського, ним були рішуче відкинуті «різні пропозиції роблені йому неукраїнськими кругами, виступити в активній, але залежній — чи то від Польщі, чи то від Москви — ролі». При цьому з’ясовано, що «проголошення в свій час федеративного союзу з Росією не означало й не означає абдикації з ідеї суверенності Української Держави». Підкреслено, що «вся праця проводилася Гетьманом як у культурнім, так і в економічнім напрямі виключно задля утворення незалежної самостійної України» і що «на ґрунті цієї ідеї стоїть Гетьман і досі»557.

Ще на початку 1920 р. з ініціативи В. Липинського відбулося кілька розмов і зустрічей із П. Скоропадським, під час яких ішлося про можливість приєднання останнього до акції створення в еміграції української монархічної організації за умови, що він буде «символом», «слугою ідеї, а не бувшим гетьманом»558. Навесні 1920 р. В. Липинський разом з кількома своїми однодумцями (Д. Дорошенком, М. Кочубеєм, А. Монтрезором, С. Шеметом, Л. Сідлецьким (Савою Крилачем), О. Скоропис-Йолтуховським та М. Тимофіївим) заснував у Відні Український союз хліборобів-державників (УСХД). Одним з перших документів новоствореної організації була угода з гетьманом П. Скоропадським, яку від імені організації підписали в Берліні 8 травня 1920 р. В. Липинський, С. Шемет, О. Скоропис-Йолтуховський, Д. Дорошенко та А. Біло­польський, від імені гетьмана — його особистий ад’ютант, член першої Генеральної ради полковник Г. Зеленевський559. Цей документ продемонстрував намір установити монархічну владу в Україні. «Завданням нашим являється збудування незалежної, міцної Української Держави, — наголошено в ньому. — Завдання це будемо вважати виконаним, коли державну організацію завершимо коронаційним актом»560. В угоді гетьмана визнано «Начальним вождем всіх оружних сил України» з перспективою проголошення його українським монархом після «збудування незалежної міцної Української держави». Угода стверджена «взаємною урочистою обітницею і власноручними підписами»561.

На початку своєї діяльності провід УСХД намагався досягти згоди і здійснити спільну політичну акцію з колишніми політичними супротивниками — гетьманом П. Скоропадським і ерцгерцогом Вільгельмом Габсбургом (відомим під псевдонімом Василь Вишиваний) як імовірними претендентами на український монарший престол. Домовленість полягала в тому, що П. Скоропадський як головно­командувач Збройних сил, який приймав на себе «обов’язок об’єднання всіх українських державнотворчих елементів», повинен зробити перший «конкретний крок в цім напрямку» і доручити «Полковникові В. Вишиваному під своїм зверхнім проводом окрему військову операцію в Галичині»562. Згідно з угодою, підписаною між П. Скоропадським і засновниками УСХД, В. Вишиваний увійшов до її законодорадчого органу — Генеральної Ради (попередниця Ради присяжних). Проте наприкінці 1920 р. з’ясовано всю безперспективність такого альянсу. Це було пов’язано з тим, що В. Вишиваний не погодився з пунктами Статуту і Регламенту УСХД, убачаючи в них спроби встановити авторитарний режим в Україні. Крім того, він був неправильно поінформований через друковані джерела уряду УНР про нібито польську заангажованість В. Липинського.