Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

У 1925 р. Рада присяжних УСХД урочисто проголосила П. Скоропадського головою дідичного монаршого роду583. У зв’язку з цим великого значення набувала проблема виховання гетьманича Данила Скоропадського як передбачуваного наступника на гетьманському престолі. Це питання було в центрі уваги Ради присяжних — керівного органу УСХД, оскільки підготовка відданого справі спадкоємця гетьманського роду потребувала певного часу і водночас мала бути ідеологічно забезпечена підтримкою гетьманського загалу. В одній зі своїх пізніших промов гетьманич згадував, що коли йому виповнився 21 рік (1925 р.), до нього звернулися «найближчі співробітники батька (В. Липинський і Д. Дорошенко — Т. О. ) із запитом: чи можуть вони і всі гетьманці бути певні, що я згоджуся після мого батька перебрати на себе його права й обов’язки, зв’язані з гетьманським рухом?» «Це питання було для мене надзвичайно важливе, — зазначав Данило Скоропадський, — і я попросив ще один рік часу, щоб обміркувати собі цілу справу і потім дати відповідь. По році я ту відповідь дав. Вона була позитивна. Дав я таку відповідь тому, бо тілько в Гетьманській Ідеї бачив я єдиний і певний шлях для нашого державного відродження»584.

Наприкінці 1932 р. гетьманич залишив професійну працю і переймався лише політичною діяльністю. У свій 60-річний ювілей (1933 р.) П. Скоропадський наголошував, що хоч і почуває «ще сили, енергію до боротьби», та все ж таки мусить подбати про те, щоб після нього був забезпечений провід гетьманського руху. «Після мене, — проголошував гетьман, — провід нашого Діла і всі права й обов’язки старшого в нашім Роді переходить на сина мого Данила. Синові моєму Данилові заповідаю непохитно, до кінця життя, стояти на чолі Гетьманського Державного Діла, а всім Гетьманцям — вірно допомагати йому в цім»585.

Згідно з волею батька гетьманич протягом 1933—1937 рр. працював у гетьманському центрі, а в 1937 р. здійснив візит до Сполучених Штатів Америки та Канади, де зустрівся із членами гетьманських організацій Чикаго, Детройта, Філадельфії, Нью-Йорка, Монреаля, Торонто, Оттави, Вінніпега та інших міст. Виступив із промовами і здобув ще більшу кількість прихильників гетьманського руху. Автори збірника «За Україну», присвяченого подорожі гетьманича по США і Канаді, зазначають, що на зустрічах українські емігранти засвідчили «вірність Гетьманській ідеї» і, прийнявши настанови гетьмана П. Скоропадського, вітають Данила «не тільки як Сина, але як Гетьманича — Українського Престолонаслідника»586. Навесні 1939 р. гетьманич Данило за дорученням батька виїжджає до Лондона, аби з Великобританії в разі війни керувати гетьманським рухом у європейському регіоні.

Активну участь у громадському житті брали всі члени родини Скоропадських. Дружина гетьмана — Олександра Павлівна Скоропадська (уроджена Дурново) організувала харитативні та допомогові акції для українських біженців, військовополонених і студентської молоді. У цьому їй допомагали гетьманівни Марія та Єлизавета. Остання одночасно виконувала обов’язки секретаря при батькові587.

Родина Скоропадських жила в тяжких матеріальних умовах. У 1926 р. німецькі друзі гетьмана клопотали про надання йому фінансової допомоги з боку німецького уряду. У їхній петиції зазначено, що П. Скоропадський перебуває «у надзвичайній фінансовій нужді» і потребує цієї допомоги «не для того, щоб підтримувати його політичні прагнення, а просто щоб забезпечити йому і його сім’ї пристойне проживання». Уряд Веймарської республіки погодився надавати йому фінансову допомогу ( Ehrensold ). Так само одержував він фінансову допомогу і після здобуття влади націонал-соціалістичною партією588.

У середині 20-х рр. ХХ ст. П. Скоропадський посів у гетьманському таборі української еміграції становище, яке виходило за межі символу української монархічної ідеї. Більшість українських монархістів сприймала його як єдиного можливого претендента на гетьмана майбутньої дідичної української трудової монархії. За своїми впливами особа гетьмана стала рівнозначною з особою В. Липинського — ідео­лога гетьманського руху і голови Ради присяжних589.

З осені 1927 р. у середовищі гетьманців розпочалася тривала боротьба, яка набула голосного резонансу в українському громадянстві. Зближення гетьмана із С. Шеметом, який активно пропагував ідею «практичної політики», фактично започаткувало конфлікт у керівних колах гетьманців. С. Шемет виступав «проти вирівнювання іменем Гетьмана всіх гетьманців по Липинському». «Стремління зробити з Липинського Магомета, а з “Листів до Братів-Хліборобів” — Коран — це пересада, — наголошував С. Шемет. — Така пересада тільки відштовхує від нас реалістично настроєні елементи, котрі шукають політичного знання, а не політичної віри. Для цих елементів, до котрих причисляю я і себе, “Листи до братів-хліборобів” залишаються підручником, але не Кораном»590.