Кирилл Галушко - Українська Держава — жорсткі уроки. Павло Скоропадський Погляд через 100 років

Заперечуючи закиди опозиції в Гетьманській управі та Раді присяжних, що монархічному рухові необхідні насамперед гроші та практичні дії, В. Липинський у листі до О. Назарука наголошував, що тільки «ясна державна ідея і залізна організація» є суттю УСХД, «без ясної державної ідеї і без залізної організації ми нікому ні на що не потрібні». Він гостро критикував позицію С. Шемета: «...аби тільки великі гроші і кілька активних Полтавців (йдеться про І. Полтавця-­Остряницю — Т. О. ) — а тоді начхать на всі ці нудні ідеї і ще нудніші організації»591. В. Липинський уважав, що основним завданням на цьому етапі творення гетьманської організації є послідовне формування у свідомості її членів прагнення Української Держави й усвідомлення причин, «що не дали їй в протязі 1000 літ здійснитись». «Ми знаємо, — писав він, — що первородним гріхом українців єсть ідейний хаос в політиці і брак організаційної дисципліни». Друге завдання, на його думку, полягало в тому, щоб довести, що гетьманство і гетьманці мають власну ідею і свою організацію і що рік 1918 «був тільки початком, якого помилки будуть виправлені і за яким пішли і підуть діла дальші — ось єдине оправдання існування нашого тут, на еміграції»592.

Після конфлікту з В. Липинським та відходу від УСХД його прихильників П. Скоропадський набирає все більшої ваги в гетьманському русі, фактично уособлюючи його своїм родом. У листі до О. Назарука гетьманич Д. Скоропадський писав, що «з огляду на неможливість знайти підходячого голову Гетьманської управи, провід цієї інституції негласно залишається в руках Батька (П. Скоропадського — Т. О. )... Отже, такого провідника, — зазначав він далі, — якому Батько міг би зі спокійним сумлінням передати ведення всього діла, особливо коли доводилося працювати в надзвичайно складних обставинах, Батько не бачив»593. Поступово провід Управи та Ради присяжних УСХД опинилися під контролем гетьмана П. Скоропадського. Він увів зміни до Регламенту УСХД, що законодавчо закріпили безпосереднє керівни­цтво гетьманом виконавчим органом УСХД — Гетьманською управою594.

Упродовж цього періоду існування гетьманського руху точилася непримиренна ідеологічна боротьба між його прихильниками і прибічниками УНР. Вона позначилася як на дипломатичній діяльності уряду С. Петлюри, так і мала своє продовження в пропагандистській роботі уряду УНР в екзилі. Зокрема, у листі до українського дипломатичного представника у Швейцарії та Італії М. Василька, який фактично у 1921—1922 рр. зосереджував у своїх руках усю українську дипломатію в Європі, А. Ніковський — міністр закордонних справ, фактично зобов’язував «пильно стежити за монархічною акцією та не давати їй чим-небудь імпонувати державному центрові» і не вести «одвертий бій з нашими монархістами за кордоном», а скеровувати свої зусилля на те, щоб «монархічні групи та їх окремі представники дискредитували і нищили один одного»595.

Про посилення кампанії щодо дискредитації гетьманського руху урядом УНР в екзилі свідчить, зокрема, лист міністра військових справ УНР (в екзилі) генерала В. Сальського до уповноваженого цього ж міністерства на Балканах генерала В. Филоновича у зв’язку з 20-річчям відновлення Гетьманату в Україні (1938). «Для того, щоб не тільки знейтралізувати прихильну гетьманцям пресу, але разом з тим і здискредитувати остаточно Скоропадського в очах цілого світу, — наголошував генерал В. Сальський, — треба негайно розпочати сильну проти них дію, яка пригадала б ганебну діяльність Скоропадського на Україні, його національну зраду, як рівно ж здискваліфікувала б діяльність його за кордоном». При цьому міністр наголошував, що «вся ця провокація повинна використовувати всі можливості: інформаційні розмови зі своїми і чужими впливовими особами, збори різного характеру» тощо596.

Як зазначено вище, гетьман П. Скоропадський з 1926 р. одержував фінансову підтримку від німецьких урядів — спочатку Веймарської республіки, згодом націонал-соціалістичного. Проте ставлення офіційних чинників цих політичних напрямів до гетьманського руху суттєво відрізнялось. В одному з листів до О. Назарука П. Скоропадський писав, що «приходилося тут (у Німеччині — Т . О. ) один час дуже багато затратити енергії на те, щоб наш рух, залишаючись тим, чим він є (рухом виключно українським і цілком вільним) міг би в Німеччині далі розвиватися. Тепер це досягнуто. Нашому рухові офіційних пере­шкод не роблять». П. Скоропадський підкреслював, що гетьманці повинні керуватися тільки українськими інтересами, у якій би країні вони не мешкали. «Де б не були гетьманці, вони повинні в той час, коли треба вирішувати, як бути, керуватися лише справжніми інтересами України, — наголошував гетьман, — а коли вони живуть в країні, де інтереси України ніяк не можуть бути зв’язані з інтересами країни, де вони живуть, хай тимчасово відходять в тінь»597.