Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

У середині липня воєвода скликав у Василькові воєнну раду, на якій запропонував такий план стратегічних дій. Військо Запорозьке поділялось на дві частини, одна з яких, очолювана переяславським полковником Тимошем Цицюрою, спільно з військами Шереметьєва виступала проти поляків на західному напрямі, друга ж, під командуванням гетьмана Юрія Хмельницького, мала захищати південний фланг і тил головних сил від нападу кримських орд, а також перешкоджати об'єднанню татар із коронною армією. Разом із Цицюрою в похід виступило 11 лівобережних полків; під командуванням же київського воєводи було десь 60 тисяч ратників. Ніжинський та Прилуцький полки на чолі з наказним гетьманом ніжинським полковником Васютою Золотаренком вирушили на північ, на білоруські землі. Ще два козацькі полки — Канівський та Черкаський — висунулись на Запорожжя, аби спільно з кошовим отаманом, який мав майже 10 тисяч запорожців і 5 тисяч « охотників » Івана Сірка, «промисел чинити над татарами».

Такий план мав на меті вберегти від усіх несподіванок також з південного напрямку. Водночас надмірне дроблення Війська Запорозького послаблювало головне угрупування на чолі з Шереметьєвим, а також не гарантувало успіху армії Хмельницького на випадок зіткнення зі значними силами кримського хана. А крім того, як виявилось уже згодом, поки війська готувались до виступу в похід, Кримська Орда встигла прийти в Україну та об'єднатись з коронними військами. Відтак похід армії гетьмана на південні кордони Гетьманату був лише безглуздо витраченими часом і силами, яких так бракувало військам Шереметьєва в боях під Любаром і Чудневом. Окрім огріхів воєнно-стратегічного характеру, план закладав міну уповільненої дії й в сенсі політичному, протиставляючи «вірні цареві » лівобережні полки сумнівно-лояльним правобережним полкам, переданим під зверхність гетьмана Хмельницького. В останнього ж, до слова, перед виступом у похід з'явилось немало приводів для відважування лояльності по відношенню до царя. Мало того що Москва принизила гетьмана своїм тиском на переговорах у Переяславі, нехтуванням прохань на Московських переговорах, зневажливими словами царського воєводи, так ще й сам Олексій Михайлович демонстрував повне ігнорування клопотань Хмельницького особистого плану.

Справа в тому, що в жовтні 1659 р. в російський полон потрапив полковник Нечай, котрий, як пам'ятаємо, був одружений на рідній сестрі Юрія Хмельницького. У подружжя лише щойно народився син, і гетьман, « зважаючи на сльози сестри рідної », кілька разів звертався до Посольського приказу та особисто до Олексія Михайловича з проханням звільнити колишнього білоруського полковника, а також його брата Юрія і ще кількох козацьких старшин, яких утримували в ув'язненні на території Російської держави, обіцяючи взяти їх «на сумнене». Та щоразу Москва зберігає олімпійський спокій і ніяк не реагує на клопотання зверхника над Військом Запорозьким. Уже вирушаючи в похід, Хмельницький 15 липня надсилає до Москви чергове прохання з цього приводу. До того ж на відміну від попередніх разів гетьман пише досить категорично: «...так многожды о Йване Нечае до вашего царского пресветлого величества писал, а никогда не могу счастливим быти , чтоб получить желаемое; чаю , то писанье мое до рук вашего пресветлого величества не доходило , или также верными и желательными услугами моими на особную милость заслужити не могу». Відповідь царя цього разу також була відвертою. У грамоті від 31 серпня московський монарх, перерахувавши «провини і злочини » Нечая (у тому числі й «найголовніше» — «нам, великому государю , изменил и полскому Яну Казимеру королю присягнул»), відмовлявся відпустити гетьманського свояка на волю доти, поки не завершиться війна з Річчю Посполитою.

Годі говорити, що така «царська милість» неабияк «підбадьорила» молодого регіментаря перед походом, де на нього чатували небезпека і навіть загроза самому життю.

У похід на західноукраїнську землі воєвода Шереметьєв рушив лише на початку вересня. Тоді вже 31 серпня під Чорним Островом Кримська і Білгородська орди об'єдналися з коронними військами й вирушили в напрямку Старокостянтинова. Тож Васильківський план було зірвано вже на самому початку кампанії. Після ж вступу царських військ на терени Східної Волині союзникам вдалося надійно перекрити шлях на Захід, змусивши противника спинитися на підступах до містечка Любар. Під Любаром воєвода мав понад 30 тисяч російських ратників і 20 тисяч козаків-задніпровців. Противник мав десь 25 тисяч польських жовнірів і шляхти (разом із челяддю) та 40 тисяч ординців. Крім того, Шереметьєв залишив у Києві залогу на чолі з воєводою князем Козловським, «щоб між правобережними козаками не було зради», а на Лівобережжі — значні сили під командуванням бєлгородського воєводи князя Ромодановського, на якого було покладено завдання пильнувати південні кордони від можливого нападу татар. За потреби їх також можна було використати на головному театрі бойових дій.