Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Згідно з досягнутими умовами, козацький зверхник брав на себе зобов'язання відступити від царя, припинити будь-які контакти з Шереметьєвим та іншими начальниками російських військ в Україні, ніколи не вступати з ними в переговори й не мати товариських взаємин. Щоб якнайшвидше відібрати міста й фортеці, зайняті московськими залогами, козацький гетьман на чолі військ мав негайно повернутися на Наддніпрянську Україну, залишивши при коронному гетьмані декілька полків, аби ті разом із польською армією та кримськими ордами взяли участь в остаточному розгромі Шереметьєва. Коли б капітуляцію московських військ затягнули на довший час, Хмельницький мав мобілізувати на допомогу Речі Посполитій усе Військо Запорозьке.

Що ж стосується подальшої долі наказного гетьмана Цицюри, в угоді домовилися пробачити всі його провини, але за умови, що він разом із козаками негайно покине табір воєводи й спрямує проти нього зброю. Аби уникнути непотрібного пролиття козацької крові, Хмельницький таємно вислав Цицюрі універсал, повідомляючи про укладення мирної угоди з польською стороною та наказуючи перейти на бік короля, замість того щоб даремно загинути в обложеному таборі. Проте уникнути кровопролиття все ж не вдалось. Цицюра, аби не наразитись на помсту з боку Шереметьєва, свій задум щодо об'єднання з Хмельницьким тримав у глибокій таємниці. Отож і відданий ним уже під час бою з поляками і татарами наказ про прилучення до супротивника козацтво не могло зрозуміти. У війську вчинилось замішання. Частина козаків пішла за своїм зверхником, частина повернулась до табору. А в результаті це спричинило величезні людські втрати. Трагічні ж враження від побоїща, що тоді вчинилось під Чудневом, вкрай негативно налаштували лівобережних козаків щодо Чуднівських домовленостей гетьмана Хмельницького.

Першого листопада 1660 р. боярин Шереметьєв від імені царя підписав акт про капітуляцію царських військ. За ним Москва відмовлялася від усіх претензій на Україну. Царські військові залоги мали вийти з Києва, Переяслава, Ніжина та Чернігова, залишивши при цьому у фортецях усю наявну артилерію, порох та воєнні припаси. У відповідь польська сторона гарантувала всім російським військам, що перебували на території України, у тому числі й армії Шереметьєва, вільний вихід до Путивля чи якого-небудь іншого прикордонного міста Московської держави. Кримське ханство, згідно з досягнутими домовленостями, повинно було отримати від Москви 600 тисяч талярів викупу. Запорукою виконання урядом Олексія Михайловича взятих військовим командуванням зобов'язань мали стати 20 сановних заручників, які залишалися в татар. Крім того, як заручники залишилися головнокомандуючий російською армією ближній боярин царя князь В. Б. Шереметьєв, а також ще вісім бояр і 300 офіцерів і солдат. На волю вони мали вийти відразу ж після того, як усі царські війська залишать територію України.

Стосовно ж подальшої долі лівобережних козаків, які й надалі залишалися в російському таборі, угода передбачала такий варіант: усі вони повинні були першими скласти зброю і вийти з табору росіян, віддавшись на волю коронних гетьманів, котрі своєю чергою гарантували їм життя і здоров'я. Утім, на практиці вийшло зовсім не так, як планувалось. Кримська Орда, незважаючи на письмові зобов'язання сторін, тут же накинулася на обеззброєних козаків, втішаючись з можливості легко здобути багатий ясир. Коли ж козаки спробували знайти захист у таборі свого вчорашнього союзника, царські ратники, які все ще залишалися при зброї, зробити їм це не дозволили. Наслідки цього інциденту виявилися по-справжньому трагічними. Згідно з повідомленнями очевидця тих подій, на той час шотландського офіцера на службі в польського короля Патрика Гордона, у результаті татарського нападу приблизно 9 тисяч козаків, тобто майже всі, хто залишався в таборі київського воєводи, потрапили до татарського полону. Причому здобутий у такий доволі легкий спосіб ясир в умовах ранньої і надзвичайно суворої зими, що настала вже в листопаді 1660 р., так і не дійшов до невільницьких ринків Кримського півострова — переважну більшість козаків смерть спіткала ще в Дикому полі. Не варто, мабуть, і говорити, наскільки ця трагедія знеохотила козацтво, особливо лівобережне, до підтримки чуднівського курсу гетьмана.