Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

«З тої поразки міг утекти... хіба той , хто мав крилаті коні» — так прокоментував перспективи порятунку царських ратників у битві під Конотопом український літописець Самійло Величко. А самій битві передувала героїчна оборона п'ятьома тисячами українських козаків під командою ніжинського полковника Григорія Гуляницького Конотопської фортеці, яку взяло в облогу й штурмувало майже стотисячне царське військо. Лише покладаючись на божий промисел, можна пояснити те, як козакам Гуляницького вдалося втримати у своїх руках місто, відбиваючи постійні атаки противника, який переважав за чисельністю з кінця квітня аж до кінця червня. Безпрецедентна стійкість оборонців Конотопа дозволила Виговському буквально по крихтах зібрати вірні козацькі полки, закликати на допомогу кримську орду, мобілізувати полки волонтерів із Польщі, Молдавії, Валахії, Трансільванії.

Проба сил відбулася 24 червня під селом Шаповалівка, де український гетьман розбив передовий роз'їзд супротивника. А 29 червня, якраз в День святих Петра й Павла, Виговський на чолі своїх сил підійшов до Соснівської переправи під Конотопом. Не даючи ворогу опам'ятатися, гетьман з маршу атакував 15-тисячний російський загін, що захищав переправу. Драгуни Виговського відтіснили ворога за річку, а кіннота кинулася йому навздогін. Кримсько-татарське військо було залишено в засідці. Завдавши супротивнику чималих втрат, українські війська вступили в бій полками князя Пожарського, що прийшли на допомогу тим, хто відступав. Після цього Виговський віддав наказ про відхід своїх сил на попередні позиції, вдаючи втечу. Князь Пожарський та інші російські воєводи на чолі основних сил кинулись навздогін й потрапили в засідку. Тільки-но переважна більшість царських ратників переправилася на другий берег річки, як по них із засідки вдарили татари. Тим часом козаки встигли зруйнувати переправу та нижче неї загатити річку. Вода розлилася й унеможливила повернення російської кінноти на свої вихідні позиції. Важка царська кавалерія застрягла в багнистих місцях річки, «справжніх конопотах», як про неї писав один із сучасників подій. Помітивши зі стін Конотопа розвиток бою на переправі та поблизу неї, перейшли в наступ і знесилені облогою полки Гуляницького.

Результатом Конотопської битви стала вже згадана на початку одна з найбільш відчутних і ганебних поразок царських військ другої половини XVII ст. За літописними відомостями, на Конотопському полі полягло від 14 до 40 тисяч царських ратників. Сучасні російські дослідники, намагаючись применшити масштаби конотопської ганьби царської армії, оперують показниками у 3—5 тисяч. Поставити крапку в цій «війні цифр» заважає брак достовірної джерельної інформації. Але невже нині це є найважливішою проблемою? Хіба не більше важить питання, як загалом можна було довести справу до такої жахливої війни? Крім того, у російській історіографії нині є модним заняттям роздувати значення кримсько-татарського війська в Конотопській битві, натомість применшувати роль козацьких полків; риторично запитувати: що робили татари під Конотопом? Не вельми переймаючись при цьому питанням — а що, власне, царські ратники шукали на українській землі?

Під Конотопом же, до слова, у полон потрапили представники найбільш аристократичних московських родів: царські воєводи князь Пожарський, князь Львов, брати Бутурліни, князь Ляпунов та інші. Більшість із них попрямували в неволю до Криму. А згаданий уже неодноразово герой російської народної пісні князь Пожарський за наказом хана був страчений ще під Конотопом. Але причиною цьому стала не виявлена воєводою лицарська виняткова звитяга на полі бою, а, скоріш за все, брудна лайка, якою він «по-московськи » удостоїв Мехмеда IV. Як пише з цього приводу Величко, Пожарський, «розпалений гнівом , вилаяв хана за московським звичаєм і плюнув йому межи очі. За це хан роз'ятрився і звелів тут же перед ним відсікти князеві голову».

Тим часом у Москві, отримавши звістку про поразку Трубецького, враз пригадали похід на царську столицю іншого гетьмана — Петра Сагайдачного. І, як писав з цього приводу Сергій Соловйові «Москва затремтіла за власну безпеку; з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз у раз приходив дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву , пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль...»