Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Шостого вересня неподалік Гадяча було підписано угоду, яка, за задумом її творців, мала докорінно змінити політичний ландшафт Європи. Договір передбачав повернення України до складу Речі Посполитої, але за умови збереження за Гетьманатом політичної автономії та трансформації Польсько-Литовської держави у триєдину федерацію через створення на землях Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств Великого князівства Руського. Головна концептуальна ідея Гадяцької угоди полягала власне в тому, що замість Речі Посполитої Двох Народів (як офіційно називалася тогочасна Польсько-Литовська держава) на політичній мапі мала постати Річ Посполита Трьох Народів. Тобто відтепер федерацію мали складати не лише Корона Польська та Велике князівство Литовське, а й Велике князівство Руське.

Усі три частини федерації мали об'єднуватися особою спільно обраного короля, спільним вальним сеймом і зобов'язаннями проведення спільної зовнішньої політики та справами організації оборони держави.

Вищим органом законодавчої влади на території Великого князівства Руського мали бути виборні Національні Збори. Виконавчу владу очолював пожиттєво обраний всіма станами й затверджений королем гетьман, який одночасно виступав у ролі київського воєводи, першого сенатора Великого князівства Руського і чигиринського старости. Аналогічно як і у Великому князівстві Литовському, у Великому князівстві Руському запроваджувалися державні посади канцлера, маршалка, підскарбія з сенаторським титулом та інші уряди. На території князівства мали діяти власна система станового судочинства та вища апеляційна установа.

Велике князівство Руське отримувало право проводити власну внутрішню політику, карбувати власну монету та організувати автономну фінансову систему. Збройні сили Великого князівства Руського формувались із 60-тисячного (за пізнішими таємними домовленостями гетьмана І. Виговського з представниками короля та за постановою вального сейму Речі Посполитої 1659 р. — 30-тисячного) іррегулярного козацького та 10-тисячного вільнонайманого регулярного війська, підпорядкованого гетьману. Коронні або литовські війська Речі Посполитої мали право вводитися на територію князівства лише тимчасово й обов'язково за погодженням з гетьманом і з перепідпорядкуванням під його командування.

Питання ведення зовнішньої політики, оголошення війни та підписання миру, а також виділення коштів на ведення війни проголошувалися винятковою прерогативою спільного для всієї Речі Посполитої вального сейму. Сенаторські посади Речі Посполитої від Великого князівства Руського мали право посідати лише представники православної шляхти. Козацька старшина Війська Запорозького отримувала можливість нобілітації королем і вальним сеймом республіки за поданням гетьмана. На території князівства церковна унія православних з католиками підлягала ліквідації, а захоплене раніше уніатами церковне майно підлягало поверненню православній церкві.

Сенаторські посади та вищі адміністративні уряди на території Руського князівства мали обіймати лише особи православного віросповідання. На його землях скасовувалась церковна унія, а православна церква урівнювалась у правах з католицькою. У спільному сеймі федерації постійні місця сенаторів отримували київський православний митрополит і п'ятеро єпископів.

Неабияку увагу гетьман Виговський звертав у цей час і на задоволення культурно-освітніх і релігійних запитів православного населення. Саме в контексті реалізації гадяцького курсу Виговський уперше добився затвердження королем за Києво-Могилянським колегіумом статусу академії, а також закріплення права відкривати в необхідній кількості школи, друкарні тощо. Наполегливо шукав він і способи досягнення міжконфесійного миру в Україні через визнання за православними прав, якими володіли римо-католики й уніати (греко-католики), планував реалізацію універсальної церковної унії, яка б ліквідувала розкол в тілі православної церкви.

Менш привабливим для широкого суспільного загалу були постанови щодо вирішення проблем соціально-економічного плану. Адже на українських землях поновлювалися дореволюційні поземельні відносини, і селяни мали повернутися до «звиклого послушенства» своїм панам. Нехтування ж витвореними в ході революції стосункам у сфері поземельних відносин, взаємин «селянин — пан», а також спроба обмеження козацького реєстру лише 30 тисячами осіб становили неабияку загрозу для реалізації українсько-польського порозуміння на практиці.