Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Політична поступливість Коша, його готовність іти в цей час у фарватері московської політики дозволяють січовим лідерам заручитися підтримкою царського уряду і за його допомогою перетворитися на одну з найвпливовіших в Україні політичну силу. Оточення царя, маючи на меті передовсім не допустити продовження Виговським незалежного політичного курсу Гетьманату, що утвердився в останні роки правління Хмельницького, надало українській опозиції істотну моральну й політичну допомогу: Запорозький Кіш був визнаний правомочним суб'єктом українсько-російських взаємин, а проблема законності гетьманських виборів в Україні ув'язана з необхідністю присутності на них представників запорозького козацтва та російського царя. Отримавши ж підтримку Москви, навесні 1658 р. бунтівні настрої із Січі поширюються на Миргородський, а згодом і Гадяцький полки.

Гостра потреба в приборканні заколоту на Січі та південних полках Гетьманату, прагнення забезпечити спокій на кордонах з Кримом на тлі провокаційних дій царських воєвод (більшість з яких відверто підтримували опозицію) змушують гетьманат шукати шляхи до відновлення українсько-кримського союзу. Адже саме військова потуга ханату була найвірогіднішим потенційним союзником гетьмана. Але після осені 1654 р. шлях у Бахчисарай для українського керівництва неминуче мав пролягти через Варшаву. Адже польсько-кримський союз в цей час зберігав свою силу, й отримати допомогу від хана, будучи в стані війні з королем, було неможливо. Отож саме кримська карта була одним з вирішальних мотивів, який спонукав Виговського до налагодження стосунків з Варшавою.

Крім того, зацікавленість українського керівництва в налагодженні стосунків з польським королем в умовах глибокої кризи у взаєминах з царем випливала також і з потреби стабілізації ситуації в країні, приборканні охлократичних настроїв у Війську Запорозькому. Статечне (так зване кармазинове) козацтво та шляхетський сегмент нової козацької еліти, тобто ті сили, які становили головну соціальну опору Виговського, отримавши в результаті революції права повноцінного «політичного народу», давно вже бажали ними вповні скористатися, перетворившись на повноцінну еліту нової держави. Москва ж при досягненні своїх політичних цілей ситуативно зробила ставку на козацькі низи та міщанське середовище, відштовхуючи тим самим їхніх опонентів — козацьку старшину та шляхту — у бік Варшави.

Маючи ж за собою татарську допомогу, гетьманський уряд переходить в наступ і наприкінці травня блокує заколотників у Полтаві. Після двотижневої облоги міста Виговський віддав наказ про підготовку до штурму. Розуміючи катастрофічність наслідків збройного розв'язання громадянського конфлікту, полковник Пушкар встановлює контакти з гетьманським урядом та висловлює готовність особисто зустрітися з Виговським і спробувати спільними зусиллями зупинити катастрофу. Однак іншими були настрої в оточенні полковника. Довідавшись про миролюбні плани Пушкаря, радикально налаштовані старшини й козаки полковника з міста не випустили і «миритися з гетьманом не веліли». Натомість козаки-неофіти, переважно вчорашні « дейнеки і гультяї з винокурень і буд », вимагали від заслуженого старшини (до слова, одного з найдосвідченіших козацьких полководців, за плечима котрого був багатющий досвід кампаній 1649 і 1651 рр.) не зважати на військову перевагу супротивної сторони та першими його атакувати.

Встояти перед натиском свого оточення Мартин Пушкар не зумів і в ніч з 31 травня на 1 червня віддав наказ про штурм табору Виговського. Захопивши гетьманців зненацька, повстанцям вдалося відбити в них артилерію та на чверть милі вибити з табору. Контрудар Виговського дещо вирівняв ситуацію, але своєчасна допомога Пушкарю з боку кошового отамана Барабаша знову віддала ініціативу в руки заколотників. Оволодівши гетьманським табором удруге та захопивши при цьому гетьманський скарб, «різні п'яниці, — пише Самійло Величко, — коло куф горілчаних засівши , вже не сподівалися відміни своєму щастю». Тим часом Виговський, котрому пощастило вирватися з оточення, зумів переформувати власні сили та привів на поле бою татарську кінноту. Розпорошені противником гетьманці, побачивши бунчук Виговського, припинили відступ і вдарили по пушкарівцях.