Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Незалежна політика Богдана Хмельницького на зовнішньополітичній арені, як і його роль у білоруському конфлікті, викликала не просто негативну реакцію московського керівництва, а дратувала його неймовірно. Щоб усвідомити серйозність ситуації, треба враховувати, що уряд Олексія Михайловича розглядав норми договору 1654 р. як передумову для тіснішої інтеграції України в Московську державу. Тож проявлене керівництвом Гетьманату бажання анулювати й ті нібито незначні обмеження козацького суверенітету провокувало Москву на кроки у відповідь.

Лише за першу половину 1657 р. в Україні побувало п'ять посольств, очолюваних впливовими царськими сановниками — думним дяком Аврамом Лопухіним, стольником Василем Кікіним, окольничим Федором Бутурліним, стрілецьким головою Артамоном Матвєєвим і царським дворянином Іваном Желябужським. Посольські накази та інші офіційні документи, дотичні до їхніх дипломатичних місій, засвідчили кардинальну зміну тональності політики офіційної Москви у взаєминах із Військом Запорозьким. Уже наказ стольникові Василеві Кікіну, відрядженому в Україну в лютому 1657 р., доводить, на думку М. Грушевського, що уряд Олексія Михайловича ще ніколи не брав такого «прикрого» тону у відносинах із гетьманом та його адміністрацією. Козацькій старшині закидали порушення присяги, нелояльність щодо суверена та лякали її карою Божою за неправду та відступництво від слова, даного цареві.

Найбільш повно ж засади нового московського курсу щодо українських справ відображено й в матеріалах посольства окольничого Федора Бутурліна, який відвідав Гетьманат у травні — червні 1657 р. Висловлені царським окольничим претензії зводилися переважно до зволікання з запровадженням інституту царських воєвод в українських містах, несплати податків із України в царську скарбницю, відмови надавати земельні наділи в Києві московським стрільцям та небажання привести до царської присяги гетьманича Юрія. Водночас із матеріалів посольства Бутурліна стає зрозуміло, що найбільше Москву непокоїв зовнішньополітичний курс гетьманської адміністрації — насамперед укладення союзницької угоди з Трансільванією та «злеє того что гетман и все Войско Запорожское соединились с неприятелем царского величества — Свейским Карлом Ґуставом королем».

На початку червня в Україну відбув із Москви царський дворянин Іван Желябужський. Він мав не лише зібрати інформацію про стан справ у Війську Запорозькому та з'ясувати настрої окремих станів і суспільних груп, але й провести антигетьманську агітацію, скориставшись дедалі більшими міжстановими та соціальними протистояннями, а також активно задекларувати третейські функції московської монархії в нових конфліктах. Вочевидь, місія царського дворянина в Україні не обмежувалася збором інформації, а передбачала й певні агітаційні дії. Недарма ж Іван Виговський через певний час заявив, що «перші бунти почались у війську від посланця царської величності Івана Желябужського».

Зіткнувшись із рішучістю московського керівництва в питанні зовнішньополітичної самостійності Чигирина, український гетьман, попри критичний стан здоров'я, намагається провадити послідовну політику. Скажімо, під час переговорів із окольничим Бутурліним Хмельницький відкинув усі претензії московських представників як такі, що не мають під собою реальних підстав або втратили їх унаслідок сепаратних дій Москви, що дуже зашкодило інтересам Війська Запорозького (ішлося передусім про обставини російсько-польського примирення). На вимогу московських послів розірвати взаємини зі Швецією гетьман категорично відповів: «... від Свейського де короля ніколи не буде відлучений , тому що в них дружба і приязнь і згода давня ... і Шведи де люди правдиві , всяку дружбу і приязнь дотримують , на що слово дають». Цим він, вочевидь, натякав на недотримання Москвою слова про допомогу Військові Запорозькому в боротьбі з Річчю Посполитою: «...а царська де величність над ним , гетьманом, і над усім Військом Запорозьким вчинив був немилосердя своє: помирившись з Поляками , хотів нас віддати полякам у руки». Крім того, у розмові з послами гетьман гостро розкритикував зовнішньополітичну стратегію офіційної Москви: «тільки де мені , гетьману , дивно, що йому , великому государю... бояри доброго нічого не порадять: короною Польською ще не оволодів і миру довершеного ще не привели , а з іншим панством, зі Шведами , війну почали!»