Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Народився майбутній гетьман десь близько 1616 р. в сім'ї активного діяча Київського Богоявленського братства Остапа Виговського, що походив зі старовинного роду православної шляхти Лучичів-Виговських. Місцем народження Івана, за одними відомостями, було містечко Гоголів на Київщині (тепер с. Гоголів Броварського р-ну Київської обл.), за іншими — родовий маєток Вигов, розташований за тогочасним адміністративним поділом також на Київщині, але в правобережній, поліській її частині, що на той час входила до складу Овруцького повіту (тепер Коростенського р-ну Житомирської обл.). Освіту здобув, імовірно, у Києво-Могилянському колегіумі. Вільно володів, крім української, церковнослов'янською, польської, латинською й російською мовами. Був добре обізнаний з правознавством. Розумівся на тонкощах європейської дипломатії. Та й загалом був одним з найбільш освічених козацьких зверхників за всю історію існування Української козацької держави.

Службову кар'єру розпочав у Луцькому гродському суді. Згодом завідував канцелярією земського суду. По тому перебував на військовій службі: спочатку служив військовим товаришем у кварцяному війську, а з 1638-го виконував обов'язки писаря при поставленому на чолі Війська Запорозького, згідно з умовами «Ординації Війська Запорозького», Яськові Шемберку. За деякий час був підвищений до чину ротмістра королівського війська.

З початком Визвольної війни після нетривалих вагань Виговський пристає до повсталого народу й досить швидко стає одним з найближчих соратників Хмельницького, посідає чільне місце серед керівництва новоствореної козацької держави. Хоча, справедливості заради, варто відзначити, що початок служби Виговського у Війську Запорозькому був доволі драматичним. Під час битви з повсталими козаками на Жовтих Водах у травні 1648 р. ротмістр кварцяної корогви потрапив у полон до татар, звідки був викуплений на волю Богданом Хмельницьким. Остання обставина дала дослідникам підстави припускати, що ще перед тим прикрим для Виговського випадком він був добре знайомим і, можливо, навіть перебував у дружніх стосунках з колишнім військовим писарем і чигиринським сотником реєстрової частини Війська Запорозького. Вочевидь, саме ця дружба й стала передумовою стрімкого службового зростання Івана Виговського в службовій ієрархії Війська Запорозького, що чим далі, тим більше набувало ознак повноцінної державної структури. Отож певний час Виговський виконував особисті доручення гетьмана як приватна особа, а невдовзі, уже з початком 1649 р., посів уряд генерального писаря Війська Запорозького.

І саме на посаді генерального писаря якнайповніше розкриваються його здібності як талановитого адміністратора, тонкого дипломата, мудрого дорадника гетьмана в питаннях внутрішньої та зовнішньої політики. За короткий час йому вдається створити потужний орган державного управління Української козацької держави — Генеральну військову канцелярію, налагодити ефективну взаємодію з органами місцевого самоврядування. А ще очолювана Виговським канцелярія поєднувала в собі функції генерального штабу, управління розвідки й контррозвідки, міністерства закордонних справ. Дослідники відзначають також неабиякі особисті заслуги генерального писаря в становленні українського діловодства, реформуванні правопису, в утвердженні фонетичного письма, при якому звукова система відповідала літерній, тощо.

Окрім адміністративної роботи, Виговський був, звичайно ж, залучений, як і решта козацьких старшин, до участі у військових походах. Особливої особистої доблесті чи майстерності в керуванні військами Виговський не виявив, але своєю адміністративною роботою та вмілим керуванням дипломатичною службою Української козацької держави немалою мірою прислужився загальній справі. Ще кілька років по тому, улітку 1651-го, генеральний писар супроводжував Хмельницького в битві під Берестечком. Сумний фінал цієї кампанії особисто для Виговського став початком стрімкого посилення його владного впливу в Гетьманаті. Тверезість розуму й особиста відданість, продемонстровані генеральним писарем у найтяжчі для Хмельницького дні розчарувань наслідками Берестейської битви, гарантували йому практично необмежений кредит довіри з боку гетьмана. Хмельницький передає до рук Виговського вирішення найважливіших справ. Отож і не дивно, що уважні іноземні дипломати, що відвідували в цей час Чигирин, інформували свої уряди, що саме генеральний писар «володіє душею і серцем» Хмельницького й той жодної важливої справи не вирішує, не порадившись з Виговським.