Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Не менш різкими були й відповіді Хмельницького на вимоги російської сторони закріпити царських воєвод в українських містах, а також сплачувати Москві податки. На переговорах 10 червня гетьман заявив окольничому Бутурліну, що «судді де Самойлу і полковнику Тетері він, гетьман , не приказував і в нього на думці не було , щоб царська величність у великий містах: в Чернігові , в Переяславі , в Ніжині , велів бути своєї царської величності воєводам». Приблизно такими ж були відповіді й на інші претензії російської сторони.

Та літо 1657 р. було не найкращим часом для демонстрації незалежницьких устремлінь Чигирина. Участь українських військ у виправі князя Дьєрдя II Ракоці на землі Корони Польської вкрай загострила українсько-кримські відносини. Усередині червня проти Ракоці вийшло кілька десятків тисяч ординців, а перед тим, 7 травня, брацлавський полковник Михайло Зеленський інформував гетьмана, що хан «Днепр перешод , стоит под Конкой... Дедиш Акея имеет итти под Каменец к Ляхом , чтоб совокупитись». Тривожні дані про можливість вторгнення Орди на українські землі надходили також із інших джерел.

Ситуацію значно ускладнював і той факт, що в Гетьманаті все виразніше назріває внутрішній конфлікт. Майнова диференціація суспільства, стрімке зростання владних можливостей козацької старшини на шкоду іншим верствам населення, ігнорування соціально-економічних інтересів селянства та рядового козацтва спричиняють загострення соціальних антагонізмів, які на середину весни 1657 р. переростають в антигетьманські виступи на Запорожжі, а влітку переходять і на гетьманське військо. Через критичний стан здоров'я Богдана Хмельницького посилюється й боротьба в середовищі козацької еліти.

За таких умов гетьманський уряд змушений був пом'якшити свою позицію у взаєминах із Москвою. Саме тому Хмельницький, висловивши 10 червня рішучий протест проти претензій московського керівництва, уже за день доклав усіх зусиль, щоб дезавуювати попередні заяви. Ще активніше в цьому напрямку діяв генеральний писар Іван Виговський, який, вочевидь, у такий спосіб розпочинав боротьбу за гетьманську булаву.

Посол шведського короля Ґустав Лільєкрон, котрий прибув в Україну влітку 1657 р., щоб розірвати союз козаків із Москвою, проаналізувавши ситуацію у Війську Запорозькому, дійшов висновку про неможливість виконати покладене на нього завдання. Зважаючи на критичний стан здоров'я Богдана, шведські дипломати покладали надії на поліпшення умов для шведсько-української співпраці вже за його наступника. Та завважмо, що шведи не були надто оригінальними в своїх сподіваннях. До вірогідної зміни українського керівництва готувалася й Москва, сподіваючись нав'язати майбутньому суверенові конкретніші та жорсткіші зобов'язання, ніж ті, які мав Хмельницький. Скажімо, у червні Федір Бутурлін доповідав Олексієві Михайловичу з України, що рішенню Корсунської старшинської ради передати булаву гетьманичеві Юрію не варто надавати надто великого значення, бо «після смерті гетьмана буде тому слову відміна, те все буде на волі твоїй великого государя: кого ти, великий государ, пожалуєш бути над Військом Запорозьким гетьманом, той і буде».

Такими були сподівання московських політиків. Не менш принадні перспективи вабили й інші зацікавлені в співпраці з Україною держави. Згідно з інформацією царського окольничого, у середині червня в Чигирині перебували, крім посольства московського царя, дипломатичні місії від шведського короля, трансільванського князя, молдавського та волоського господарів. Із інших повідомлень довідуємося, що невдовзі до гетьманської резиденції прибув і посланець турецького султана. У Варшаві завершувалася підготовка до повторного приїзду в Україну дипломатичної місії волинського каштеляна Станіслава Казимира Беневського. Інакше кажучи, усе свідчило про те, що боротьба за Україну невдовзі набуде нової, може, досі й небаченої сили.

Перебувати на чолі козацької України Івану Виговському випало після славетного гетьманування Богдана Хмельницького, а відтак йому не так уже й складно було загубитися в променях слави свого знаменитого попередника. До того ж гетьманську булаву Виговський тримав лише з кінця літа 1657-го до початку осені 1659-го, тобто найменше з-поміж усіх козацьких зверхників за всю історію існування Гетьманату в XVII—XVIII ст.ст. Утім унікальний дар Виговського — передовсім як надзвичайно здібного адміністратора, а ще державного й політичного діяча європейського виховання та вмілого дипломата — сприяв тому, що і його ім'я поруч з Богданом Хмельницьким й Іваном Мазепою міцно вкарбувалось в аннали української історії як одного з найвизначніших володарів гетьманської булави.