Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Крім випробувань кліматичних, на князя посилився дипломатичний тиск. П'ятнадцятого січня до Ракоці прибув посланець російського царя з вимогою негайно припинити похід, якщо князь бажає й надалі жити в мирі з Олексієм Михайловичем. На що Дьєрдь II відповів: «Приязнь московська мені дуже дорога, але не настільки, аби взамін за неї мав би віддавати королівство!» Підбадьорюючи ж власних вояків, князь запевнював: « Сміливим Марс допомагає... бачить Бог наше серце, і тому маємо надію на його допомогу ». Рішучості правителю додавала й присутність у Семиградді (як ще називали в джерелах Трансільванію) української делегації на чолі з генеральним суддею Самійлом Богдановичем-Зарудним. Коли в присутності козацьких послів княгиня Ракоці впала в розпач від непевності наслідків походу на Польщу, вони її підбадьорювали такими словами: «Не печальтесь, ми йдемо разом з князем і скоро вітатимемо Вас у Варшаві, як королеву польську !»

Доволі значні випробування на шляху до Польщі терпіли й українські козаки, яким також довелось долати і глибокі сніги, і пекучі морози. По тому морози поступилися місцем відлизі, а з неба полив рясний дощ. Приготовлені для походу сани стали непридатними для продовження подорожі, отож довелося терміново лагодити вози. Урешті-решт на початку лютого поблизу Перемишля українська армія таки об'єдналась з військами Дьєрдя II Ракоці. Упродовж лютого під ударами союзників упали Ярослав, Пшеворськ, Ланцут, Стрий.

І вже тоді між українцями й угорцями пробігла перша чорна кішка. Справа в тому, що зі Стрия князь вирядив частину війська до Львова, сподіваючись не стільки силою зброї, скільки силою переконання взяти місто під свою владу. Мешканцям Львова було адресовано заклики приєднуватися до потуги трансільванського князя, спільно з котрим перебувають і « потуги шведська, козацька, мультянська та волоська », та вступати до його війська. Довідавшись про агітацію Ракоці на західноукраїнських землях, Жданович терміново сповістив про неї Хмельницького. У відповідь на це Богдан 9 березня видав універсал магістрату Львова, інформуючи львів'ян про мету перебування військ раднотських союзників на галицьких землях та заспокоюючи їх, а до того ж застерігаючи від переходу під владу трансільванського князя чи шведського короля. Не факт, що агітація Хмельницького якось вплинула на рішимість львів'ян боронити своє місто, але брами перед трансільванськими військами Львів не відкрив. Так само встояв і Самбір, і Перемишль.

Із Галичини союзники рушили до Кракова. Дорогою українсько-трансільванська армія здобула ще цілу низку містечок, сіл. Причому тріумфально йдучи на давню польську столицю, угорські й українські війська, крім військової звитяги, демонстрували неабияку жорстокість, спалюючи й плюндруючи на своєму шляху міста, села, кляштори й костели. Пояснення такої поведінки козаків могло бути лише одне: надто свіжими залишались у пам'яті звірства коронних жовнірів на Брацлавщині взимку та навесні 1655 р.

Вісімнадцятого березня союзники здобули Краків. Власне, здобувати столицю Малопольщі збройною рукою не було потреби, оскільки з осені 1655 р. місто перебувало в руках шведів. Тепер же шведський генерал Пауль Віртз, котрий командував Краківською залогою, передав місто — як це було передбачено умовами Раднотської угоди — Дьєрдю II. З давньої столиці Польського королівства шлях союзників проліг у напрямку Замостя, Любліна й Бересті, де й відбулось об'єднання з головними шведськими силами. Далі об'єднані сили швидким маршем здобули Люблін, Подлодов, Мінськ, Венгерув і Городок. Третього травня практично без опору перед союзниками капітулювала залога Бересті.

Здобувши Берестя й округу, які Хмельницький планував долучити до своєї держави, козаки Ждановича на заклик шведського короля, тим не менше, покинули регіон і попрямували на Варшаву. На марші від Берестя до Варшави дедалі очевиднішою ставала обопільна недовіра союзників один до одного: князь Ракоці не бажав слухняно виконувати накази шведського короля, натомість намагався застерегти за собою зверхнє становище по відношенню до козацької старшини, а це неабияк дратувало наказного гетьмана Ждановича та його командирів. Тим часом король Данії та Норвегії Фредерик III, використовуючи зайнятість шведського короля у воєнних акціях на польських землях, атакував свого одвічного ворога на землях Бременського князівства. Після цього Карлу X Ґуставу більше нічого не залишалося, як на чолі частини військ йти на Данію, передавши командування над рештою війська генералу Ґуставу Отто Штенбоку. Утім, навіть ослабленим цим маневром раднотським союзникам вдалося спромогтися на черговий успіх. Подолавши майже 300 кілометрів, 4 червня 1657 р. шведсько-трансільвансько-українські війська оточили столицю Корони Польської, а вже за три дні, 7 червня, варшавський гарнізон капітулював.