Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Улітку 1647 р. в Україну з утаємниченою місією виїхав і Єжи Оссолінський — головний на той час помічник короля у роздмухуванні війни з Османами. Згідно з пізнішими відомостями, саме Оссолінський відвіз Богданові Хмельницькому королівську корогву, булаву запорозького гетьмана та дозвіл короля на відповідне титулування. Проте якраз під час поїздки коронного канцлера в Україну 9 серпня 1647 р. у Владислава IV помирає малолітній син Зиґмунд Казимир. Смерть єдиного нащадка, із яким Владислав пов'язував усі свої династичні плани й наміри, виявилась для нього непосильно важкою втратою. Після цієї особистої трагедії монарх за інерцією ще буцімто й продовжував працювати над реалізацією своїх амбітних зовнішньополітичних планів, але його діям бракувало попередньої рішучості й послідовності. А саме рішучість найбільше й потрібна була в часи, коли ці плани входили у фазу реалізації. Рух же винятково за силою інерції й став тим сприятливим середовищем, у якому визріло небачене досі за своїми масштабами й радикальністю козацьке повстання. Щоправда, самому Владиславу IV вже не судилося побачити трагічні плоди свого задуму: у ніч з 19 на 20 травня 1648 р. короля не стало.

Таємне загравання короля Владислава IV з козацької старшиною чи не вперше виводить на арену «високої політики» до цього часу практично невідомого в Речі Посполитій чигиринського сотника Богдана Хмельницького. Хто ж він був — цей козацький старшина, доволі невисокого рангу в ієрархії Війська Запорозького, що удостоївся такої високої честі бути запрошеним до королівського палацу та брати участь в реалізації таємних планів монарха?

В аннали славної козацької історії Хмельницький уперше потрапляє восени 1620 р., коли він — на той час молодий козак, не обтяжений жодними старшинськими повноваженнями, — відправляється в очолюваний великим коронним гетьманом Станіславом Жулкєвським похід у Молдавію. Перший досвід участі у великій війні, який Богдан отримав у поході, був для нього й трагічний, і морально важкий. Адже Молдавська виправа Жулкєвського, покликана стати новою звитяжною сторінкою історії коронного війська Речі Посполитої, насправді обернулась нищівною поразкою й великою ганьбою. Але про все по порядку.

Восени 1620 р. Богдану вже виповнилось 25 років, і в похід він вирушив під командуванням батька — чигиринського підстарости Михайла Хмельницького у складі Чигиринської сотні. На початку вересня коронні війська форсували Дністер. Здійснивши блискавичний маневр, під вечір 12 вересня Станіслав Жулкєвський зайняв під селом Цецорою (розташовано на лівому березі Прута за 18 верств від Ясс) старі окопи, вириті польськими жовнірами ще 1595 р. За деякий час сюди ж прибула супротивна сторона. А з ранку 18 вересня на березі Прута розпочалася запекла битва. Перший день бою переможця не виявив. А вже під час бою, що розгорівся наступного дня, налякані молдавани перейшли на бік Іскандер-паші, унаслідок чого коронні війська зазнали серйозних втрат: лише вбитими Жулкєвський втратив тисячу вояків. Невдача викликала панічні настрої серед жовнірів. А в ніч з 20 на 21 вересня в коронному таборі почали поширюватися чутки, що нібито коронні гетьмани та вищі коронні чини потай утекли з-під Цецори. У сум'ятті, що настало по тому, хтось підпалив намети й вози. А тим часом молдавський господар і дехто з польських аристократів почали терміново лагодити переправу через Прут. Боячись бути кинутими напризволяще, по ній ринулися на протилежний бік річки перелякані жовніри. У паніці, що було вчинено на переправі, чимало з втікачів потонуло, а на тих, кому поталанило благополучно подолати водну перепону, на протилежному березі річки вже чекали зголоднілі до ясиру сини Причорноморських степів.

Великий коронний гетьман у цій тотальній паніці таки спромігся організувати відхід головних сил оборонним табором з-під Цецори у напрямку Могилева-Подільського. Переслідуване турецько-татарською кіннотою, коронне військо за тиждень зуміло подолало понад 160 верств. До Дністра, за яким можна було б відірватися від переслідувачів, залишалося всього лишень близько 10 верств. Аж раптом у таборі коронних військ знову сталася з невідомих причин смута, скориставшись з якої Іскандер-паша зумів розірвати оборону супротивника, проникнути в укріплений табір, а невдовзі по тому й розгромити його вщент. У тому сум'ятті, що трапилося на підходах до Дністра, вирватися з оточення й порятувати своє життя пощастило не більше ніж двом тисячам жовнірів і військових слуг. Решта ж або загинули, або потрапили до полону. Старший з Хмельницьких «голову свою поклав на Цецорі», а ось Богдан потрапив до турецької неволі.