Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Принципово відмінний сценарій розвитку подій міг би мати місце й за умови, якби українські магнати, котрі своїм походженням були генетично пов'язані з давніми руськими родами та уособлювали собою славу князівських часів, у середині XVII ст. втримали б у своїх руках справу оборони православної церкви, відстоювання культурно-освітніх запитів православних підданих польського короля, а не вилили свою могутність і снагу в криваві розправи над своїми українськими підданими, як це чинив, наприклад, нащадок славного Байди Вишневецького князь Ярема Вишневецький.

Не було б такого трагізму та кровопролиття в роки революції, коли б коронна шляхта зуміла проявити більше політичної мудрості й таки пішла на певні поступки козацтву, необхідність яких була очевидною ще на початку століття, а не затялася на непорушному збереженні написаних козацькою кров'ю умов «Ординації» 1638 р. А так — одна пролита кров потягла за собою інше кровопролиття. На одну гостру шаблю знайшлася друга, не менш гостра. Намагання утвердитися коштом чужого в релігійному й етнічному відношенні люду спровокувало жорстку протидію цього самого люду у відповідь... А в результаті вже у близькій перспективі — величезні жертви, обопільне озлоблення та знесилення сторін. У перспективі ж більш віддаленій — втрата на століття незалежності як Україною, так і Польщею.

Але, перш ніж це сталось, визвольні змагання козацтва, крім війни, жертв і страждань, втілились і в неабиякий конструктивний результат — розбудову Української козацької держави. Держави, що попри очевидні певні недоліки й слабкості організації та функціонування загалом втілила в собі уявлення та мрії українців про своє справедливе «панство»: де старших обиратиме вільними голосами товариство й ці вільно обрані старшини виконуватимуть волю всього загалу; де кожен, хто забажає зі зброєю в руках захищати свою рідну землю, матиме змогу величатись гордим йменням «козак»; де суспільне благо превалюватиме над приватним інтересом. Звичайно ж, реалії життя виявилися набагато складнішими, контроверсійнішими. Інакше хіба б було місце в українській історії кровопролитним внутрішнім чварам, «війнам берегів Дніпра», примусовим « згонам населення », появам рукотворних пустель в самому серці козацької України?

Звичайно ж, не варто присвоювати винятково самим собі « заслуги » в цих і цілому ряді інших, не менш трагічних сторінках великої історії Козацької держави. Немалою мірою цьому прислужились і наші близькі сусіди, котрі так хотіли ощасливити Україну, що мало не задушили в своїх братерських обіймах. А те, як, тягнучи їх кожен у свій бік, роздирали українські землі на шматки й шматочки, наочно демонструють тексти цілого ряду міжнародних договорів, що за спиною України, піклуючись винятково про свій власний інтерес, укладали її сусіди впродовж 1640—1690-х рр. Оцінюючи їх, важко змагатись у влучності з визначенням, яке ще на початку 1700-х р. віднайшов відомий козацький літописець Самійло Величко — «всім козакам невигідний торг ...»

І саме про все це — про великі й малі історії та «історійки», доленосні державні рішення та прояви людської легкодухості й слабкості, відвагу та підлість — ітиметься в нашій книжці. Про те, як виривалась назовні енергія визвольних змагань українців у середині XVII ст., як народжувалась, розвивалась і занепадала Козацька держава, хто з « ясновельможних гетьманів » своєю доблестю, звитягою й мудрістю прославляв козацьке ім'я, а хто нівелював його до відомої Шевченкової метафори «раби, подножки, грязь Москви, варшавське сміття...» Одним словом, про те, як вершилась велика історія України в її по-справжньому золоту добу. Добу, коли поняття « вільність », «право», «гідність», «незалежність» були не порожніми звуками, а сенсом самого життя.

Придушення польним гетьманом Миколаєм Потоцьким наприкінці літа 1638 р. козацької війни, що впродовж кількох років палахкотіла на теренах Подніпров'я, та наступне за цим нав'язування упокореним козакам умов «Ординації Війська Запорозького» врешті-решт таки загатили річище козацьких виступів, на які такими щедрими виявились 20—30-і рр. XVII ст. Отож з осені 1633-го і аж до весни 1648 р. спокій «східних кресів » Речі Посполитої жодного разу не порушився вибухом нового козацького повстання.