Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Новий наказний гетьман було спробував на чолі двох тисяч вибраних кінних козаків прорвати кільце ворожої блокади. Але ця важлива з воєнної точки зору акція принесла вкрай негативні наслідки. Козацька чернь сприйняла військові приготування Богуна як прояв змови козацької старшини. У таборі зчинилася паніка. Скориставшись з неї, коронні жовніри зуміли увірватися в середину нього та завдати козакам надзвичайно відчутних втрат. Лише за один день загинуло близько 8 тисяч козаків. Богуну неймовірними зусиллями таки вдалося організувати прикриття відходу козацьких військ. Кількатисячний козацький ар'єргард ціною свого життя стримав навальний наступ противника, а тим часом основні сили разом з артилерією покинули обложений табір. Зважаючи на складний рельєф місцевості, на якій розгорталася евакуація козацького табору, враховуючи потребу в подоланні трьох переправ, втрати козаків були величезними: за одними джерелами, вони склали приблизно чотири тисячі чоловік, а за іншими — близько восьми. Невмирущою славою вкрили себе кілька сотень козаків, котрі на одному з острівців посеред боліт і проток Пляшівки організували відчайдушну оборону. Попри величезну перевагу ворога, вони відмовились скласти зброю й здатися на милість переможців. У нерівному бою всі козаки загинули, викликавши своєю мужністю захоплення навіть у ворога.

У здобутому козацькому таборі під Берестечком коронні жовніри знайшли чимало вогнепальної зброї, гармат і пороху, 20 козацьких корогв, одну гетьманську булаву, скарбницю гетьмана, документи Генеральної військової канцелярії. До рук переможців потрапив посол турецького султана. А ще в таборі було знайдено прострілене стрілою тіло митрополита Корінфського Йоасафа, котрий супроводжував Богдана Хмельницького в поході й загинув під час атаки коронних жовнірів.

Попри перемогу, здобуту під Берестечком, Ян II Казимир не міг почуватися тріумфатором у повному розумінні цього слова. Адже королю не вдалося досягти головного — остаточно приборкати козацьку війну. Десяти днів героїчної оборони козацького табору було достатньо для того, аби нівелювати політичний резонанс від переконливої воєнної перемоги. Головним козацьким силам вдалося вийти з табору й уникнути повної капітуляції. Тим часом Хмельницький проводив спішні мобілізаційні заходи в Україні.

Для того аби продиктувати повсталому козацтву умови повної капітуляції, було необхідно йти в глиб козацької України. Король звернувся до шляхти із закликом не покидати військо і разом з регулярними частинами коронної армії продовжувати переможну кампанію. Але сенатори, які передали королівський заклик посполитому рушенню, заледве порятували своє життя ганебною втечею від розлючених шляхтичів. Навряд чи після пилявецької ганьби хтось зі шляхти все ще легковажив козацькою потугою. Проте продемонстрована козаками, здавалось би, у безнадійних ситуаціях заповзятість і хоробрість остаточно знеохотила ополченців до продовження війни. Згромаджена під Берестечком шляхта пригрозила Яну II Казимиру рокошем і через свого маршалка оголосила, що далі в Україну не йтиме. Королю нічого більше не залишалося, як розпустити посполите рушення, передати командування регулярними військами коронним гетьманам, а самому повернутися до Варшави. У глиб України Миколай Потоцький і Мартин Калиновський повели коронне військо, що нараховувало у своєму складі десь близько 30 (за іншими відомостями — 20) тисяч жовнірів.

Катастрофічність ситуації, у яку потрапила козацька Україна після поразки під Берестечком, посилювалася й тими обставинами, що склалися влітку 1651 р. на північно-східних кордонах Гетьманату, на теренах Чернігово-Сіверщини. Власне вже із зими на кордоні козацької України з Великим князівством Литовським панувала доволі напружена, нервова атмосфера, що виливалась у збройні сутички сторін. На початку ж червня козаки глибоко проникнули на терени Великого князівства та взяли в облогу Гомель, надавши цьому очікуванню великої війни ще більшого драматизму та напруги.

Утім здобути Гомель відразу не поталанило, і за кілька днів безуспішного стояння під містом чернігівський полковник Мартин Небаба наказав негайно «вдень і вночі повертатися назад». Причину такого рішення дослідники вбачають у прагненні реалізувати курс на досягнення політичного порозуміння з Янушем Радзивіллом, отож і небажанні дратувати в цей час литовського гетьмана. Але Радзивілл, отримавши напрочуд дружелюбні листи як від Богдана Хмельницького, так і Мартина Небаби із закликами до припинення військових дій, палкими запевненнями у своєму доброзичливому ставленні й щирому бажанні зберегти мир в їхніх стосунках і надалі, просто перехитрив своїх візаві. На очах козацьких послів, котрих було затримано в таборі польного гетьмана на цілих два тижні, литовське військо начебто відправилось на Смоленщину, а тим часом ішла інтенсивна підготовка до війни з військами полковника Небаби.