Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Коли ж 10 листопада гонець з України передав імператору колективну чолобитну від імені всього Війська Запорозького щодо відміни запроваджених Малоросійською колегією нововведень і, що саме головне, надання дозволу на проведення нових гетьманських виборів, Петро прийшов у неймовірну ярість й «изволил приказать своими устами з великим гневом взять под караул обретающуюся в Петербурге генеральную старшину и всех , кто им ассистовал». Виконуючи імператорський наказ, 10 листопада («по полночи в 11 часу») начальник Таємної канцелярії генерал-майор О. І. Ушаков особисто доставив у Трубецькой каземат Петропавлівської фортеці Полуботка та ще п'ятнадцять козацьких старшин — генерального суддю Івана Чарниша, генерального писаря Василя Савича, полкового суддю Григорія Граб'янку, наказного полковника Петра Корецького, військового канцеляриста Миколу Ханенка та інших.

Більше року тривали допити Полуботка в Петербурзі. Щоб розширити коло звинувачень проти гетьмана, імператор таки вирядив в Україну майора Румянцева, котрому доручалось не лише взяти під варту співучасників Павла Леонтійовича, провести допити його рідних і близьких, а й усіляко заохочувати подачу проти нього доносів. Емісар мав попередньо « обнадежить » потенційних донощиків, « чтоб без всякой опаски ехали для обличения Полуботка ». Риторика Румянцева в Україні мала переконливо свідчити про те, що дорога додому Полуботку закрита назавжди. Одним з доказів цього, вочевидь, мало служити й призначення на місце Павла Леонтійовича полковником до Чернігова російського офіцера Михайла Богданова. Ще більш «переконливим» Румянцев був тоді, коли провів найбільшу з часів погрому 1708—1709 рр. чистку старшинського корпусу Гетьманату. За його результатами майже половина старшин втратила свої уряди. Під варту було взято останніх членів гетьманського уряду — генерального осавула Якова Лизогуба і генерального хорунжого Василя Жураківського, а крім того, миргородського полковника Данилу Апостола, військового канцеляриста Петра Валькевича, сотників Семена Галецького, Костя Криштофенка та інших.

Особливо прискіпливим Румянцев був у розслідуванні справи про таємні зносини Полуботка з Орликом. Аби виявити хоч якийсь слід у цій справі, майор звернувся за допомогою до київського генерал-губернатора князя Ю. Трубецького. Проте все виявилось, марним.

Не змогли довести вину наказного гетьмана і слідчі Таємної канцелярії. На допитах Полуботок тримався гідно, наполегливо повторював, що до Орлика нікого не направляв і сам не мав з ним зустрічей. Не допомогли петербурзьким слідчим і такі аморальні методи слідчої роботи, як використання при розслідуванні справи духовної сповіді смертельно хворої людини. Автору вдалось виявити у слідчій справі Полуботка доповідну записку капелана Петропавлівської фортеці, де він звітував про свої намагання — згідно з отриманою раніше інструкцією — з'ясувати в ході сповіді обставини цієї заплутаної історії, але Павло Полуботок, перебуваючи вже на смертному одрі («и в самой же тяжкой болезни », як наголошував духівник), заперечував факт таємних зносин з опальним гетьманом.

Смерть Павла Полуботка 18 грудня 1724 р. зняла з нього тяжкі обвинувачення й закрила судову справу. За місяць по тому, у січні 1725 р., помер й імператор Петро І. А ще за місяць вже його наступниця на троні імператриця Катерина І спеціальним указом закрила судове провадження і щодо інших козацьких старшин, взятих під варту разом з Полуботком або ж у процесі судового розслідування його справи. Викликаних Румянцевим з України свідків для обвинувачення наказного гетьмана відпустили додому. Тих же, хто знав про наміри і дії Павла Полуботка та вчасно не доніс про них російській владі, «били батогами нещадно », після чого також дозволили повернутись на батьківщину.

Тіло ж наказного гетьмана знайшло свій вічний спочинок у Петербурзі, на Виборзькій стороні, на цвинтарі при церкві Святого Самсона Прочанолюбця. Як злу іронію долі можна сприймати той факт, що церкву було збудовано 1709 р. на честь перемоги Петра І в Полтавській битві...

Але у випадку з непересічними історичними постатями нерідко трапляється так, що смерть фізична далеко не завжди означає кінець впливу особистості на перебіг історії. Саме така доля випала і нашому герою. У часи національного пробудження середини XIX ст. ім'я Павла Полуботка стає символом незламності українського духу, твердості у відстоюванні прав своєї милої Вітчизни. Відомий український історик Микола Костомаров стверджував, що у другій половині XIX ст. портрет Полуботка прикрашав чи не кожну селянську оселю Лівобережної України. Причому зазвичай художній образ сивовусого старшини доповнював текст фрагменту монологу, нібито виголошеного наказним гетьманом перед Петром І: «Знаю, що мене, за московським звичаєм, чекають кайдани, що мене кинуть у похмуру темницю на голодну смерть, та мені все одно: я промовляю від імені своєї Вітчизни і добровільно віддаю перевагу лютій смерті перед жахливим видовищем доконечного розорення мого рідного краю».