Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Провівши гетьмана до Гамаліївського монастиря, де його тіло знайшло останній земний притулок, 4 липня генеральна старшина й полковники зібрались на раду і до проведення нових гетьманських виборів доручили управляти Україною в ранзі наказного гетьмана Павлу Полуботку. Наказний відразу ж заходився надзвичайно активно виконувати гетьманські повноваження. Насамперед Полуботок докладає немалих зусиль, аби в умовах міжгетьманства запобігти неминучим соціальним і політичним заворушенням. Для цього в полки розсилаються накази запобігати соціальним виступам, а передовсім старшинам і державцям уникати зловживань своїм становищем у стосунках з підлеглими й підданими. Розпорядження Полуботка набуло особливої ваги, оскільки імператор Петро І, запроваджуючи Малоросійську колегію, серед іншого своє рішення вмотивовував тими непорядками й зловживаннями, що мають місце в Гетьманаті.

Для того щоб вирішити проблему системно, наказний гетьман розпочинає реформування устрою Гетьманату, зосереджуючи свою увагу передовсім на поліпшенні організації українського судочинства. Дев'ятнадцятого серпня Полуботок видає універсал, яким зобов'язує полкові й сотенні судові інституції ліквідувати стягнення при розгляді справ так званих накладів , що являли собою по суті узаконену форму хабара суддям. Крім того, гетьман закріплює в судочинстві Гетьманату побутування принципу колегіальності розгляду судових справ. Загалом ця норма практикувалась у козацькому судочинстві віддавна. Інша справа, що останнім часом по мірі посилення влади полкової й сотенної старшини над своїми підлеглими цей принцип дедалі більше нехтувався, підмінюючись одноособовим рішенням місцевих полковника або сотника. Отож Полуботок забороняв розглядати судові справи одноосібно, наказуючи чинити це «в присутності й іншої старшини тамошнії , а також безурядових козаків , тільки б чесних і розумних осіб , котрих до тієї справи спеціально назначити належить».

Судова реформа передбачала й суттєве поліпшення формалізації судового процесу. Козацьке судочинство, що зародилось на Січі, під час воєнних походів було абсолютно вільне від усіляких формальностей. І якщо раніше це сприймалось як перевага, то за часів розбудов у Європі регулярних держав це справляло враження відвертого анахронізму. Найбільш очевидні прояви цього анахронізму й намагався ліквідувати Полуботок. Зокрема, він категорично заборонив чинити судочинство на самому нижчому, сільському, рівні в «шинкових дворах , при пиятиці , за якою досконале і зріле в справах розмірковування бути не може». Надалі сільські отамани мали потурбуватись, аби судові розгляди проводилися в спеціальній «судовій ізбі» й обов'язково «неп'янственним, але тверезим і совісним розумом людей жалобливих ». Щодо судів вищої інстанції — сотенного і полкового рівнів — то тут встановлювалась чітка ієрархія і відповідно до неї мали здійснюватись апеляційні дії. Аби застерегти права позивача й забезпечити йому можливості для обжалування несправедливого присуду вводилась обов'язкова фіксація розгляду судової справи у спеціальних книгах, з яких кожен міг отримати витяг, необхідний для подачі касаційної скарги. Для поліпшення діяльності Генерального військового суду Полуботок запровадив інститут так званих асесорів, які обирались з-поміж підготовленої старшини і бунчукового товариства у полках і певний час мали спільно з генеральним писарем розглядати подані до вищої судової інстанції Гетьманату справи.

Загалом же запровадженні наказним гетьманом заходи вирізнялись системністю і були покликані суттєво поліпшити стан справ в українському судочинстві, а відтак і зняти надмірну соціальну напругу в суспільстві, що спекулятивно використовувалась російською владою.

Будучи переконливим прибічником міцної гетьманської влади як запоруки процвітання Гетьманщини, Полуботок наполегливо добивається від російської влади дозволу на проведення нових гетьманських виборів. Статус наказного гетьмана не дозволяв повною мірою забезпечувати керованість українськими справами та гарантувати надійний захист українській автономії, яка через реформи Петра І була під загрозою. Проте, якщо реалізація починань Полуботка у сфері судочинства чи адміністрування зустрічали спротив з боку російської влади, то його заходи стосовно організації нових гетьманських виборів — розбивались вщент об мур політики Петра І щодо України.