Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Історія зберегла декілька промовистих згадок про таке сприйняття суспільством гетьманування Івана Скоропадського. Зокрема, улітку 1715 р. російська влада неабияк сполошилась через справу Федора Стичинського. Її суть полягала в тому, що 27 червня 1715 р. під час урочистого молебна в сотенному місті Чернігівського полку Сосниці з нагоди річниці Полтавської битви челядник чернігівського полковника Стичинський, відмовляючись йти до церкви, говорив такі « крамольні » слова: « Чого ви святкували , за що Богові дякували ?» Коли ж місцеві жителі наївно повторили завчену фразу: «За те, що цар побив шведа і проклятого Іуду Мазепу », Стичинський в серцях вигукнув: «Не Мазепа проклятий Іуда, а нинішній гетьман проклятий Іуда, що не стоїть за Украйну і москалі її розоряють. А як буде наш полковник (Павло Полуботок. — Авт.) гетьманом , не так постоїть він за Україну , і москалі її не будуть розоряти. Вся Україна сподівається, що нашому полковнику бути гетьманом , і нам, слугам його, віддають поваг більше гетьманських ».

За ці слова челядника побили батогами й вислали до Сибіру. Утім у Москві, проводячи слідство у цій справі, засумнівались — чи своїм розумом Стичинський до цього додумався? Чи, можливо, і справді в оточенні Полуботка ведуться розмови, що балансують на межі зради цареві? Отож за результатами слідства й Полуботку вказали стримувати своїх слуг від подібного роду висловлювань, оскільки це кидає тінь на його власну репутацію.

Сьогодні, звичайно ж, досить складно встановити кулінарну істину: подобався чи не подобався Петру І смак українських продуктів, зокрема сала, і чи допускав він його появу за свій обідній стіл. А ось ставлення зодчого Російської імперії до українського сала в сенсі політичному реконструювати зовсім не складно, оскільки архіви зберігають досить цікаві документи, які проливають світло на цю «делікатесову» сторінку українсько-російських взаємин.

Як відомо, на початку XVIII ст. Україна-Гетьманщина все ще залишалася автономним тілом в межах Російської держави, зберігаючи самобутність політичного устрою як у плані розвитку законодавчого поля, так і моделі розвитку соціально-економічних відносин та функціонування політико-адміністративної системи. Досить самобутнім шляхом розвивалася в цей час й українська торгівля. Второвані за часів зверхності польських королів торговельні шляхи до Вроцлава, Гданська, Кролевця Прусського по завершенні лихоліть Руїни знову стали основними напрямами розвитку українського експорту та імпорту. Щоправда, ще наприкінці XVII ст. Петро І чинить спробу їхньої кардинальної переорієнтації. Після здобуття в османів (як виявилось — на певний час) Азова, він видає указ, де в категоричній формі наказує українським купцям йти з товарами до щойно відвойованого міста, а в інші міста не заходити. Проте завдати реальної шкоди українським експортерам цей указ не встиг, оскільки дуже швидко російський монарх втратив інтерес до південного напряму, звернув свій погляд на Захід, а Азов турки повернули собі.

На західному напряму успіху довелося чекати досить довго. Натомість дуже швидко під тягарем непомірних військових витрат приходить у занепад господарство країни. Аби максимально мобілізувати ресурси на потреби військового відомства, монарх розпочинає своєрідну «заповідну» війну з власним купецтвом, впровадивши цілий реєстр так званих заповідних товарів , торгівля якими стає винятковою державною монополією. (Отож, «війна з помідорами » російського керівництва на початку XXI ст. має свою сумну передісторію.)

Після провалу антимосковського виступу гетьмана Івана Мазепи 1708 р. уряд Петра І бере в українських справах ще більш рішучий курс, спрямований на те, аби, згідно виразу одного зі сподвижників царя графа П. Толстого, «Малую Россию к рукам прибрати». Спочатку провадяться певні політичні нововведення, а з початком 1714 р. черга доходить і до економічних перетворень. З цього часу Гетьманщина стає ареною навколоторгівельних баталій, у ході яких і з'являється. «сальна» проблема.

Як видно з указу Петра І Сенатові від 30 січня 1714 р., російська влада з певним побоюванням ставилася до перспективи брутального втручання у справи українського купецтва — вельми свіжими були ще спогади про виступ гетьмана Івана Мазепи 1708 р. Значно менше сумнівів на цей рахунок мав цар Петро І, котрий вказував сенаторам на даремність їхніх « побоювань заборонити для тамтешнього вільного народу » вивозити деякі товари на звичні для них західні ринки. Вельми цікавою була й аргументація « прорубувача вікна в Європу » щодо правомірності такого кроку. Зокрема, він посилався на створений ним же кількома роками раніше прецедент: «...ибо когда Рига была за Шведами, тогда из черкасских городов, а именно из Стародуба и из других знатных городов как пеньку, так и прочіе товары в Ригу возить било заказано, а велено возить к городу Архангельску, того для и ныне заказать мочно...» До розряду таких «заповідних товарів» Петро І відніс насамперед воловий юхт і пеньку, а крім того, також й українське сало чи, точніше, лій, які « кроме пристаней наших, не возити (как о том можете выраземеть из указу к гетману) и никуда не отпускати».