Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Обмеженість влади гетьмана Скоропадського, що особливо виразно помічалась на тлі гетьманування його « самодержавного » попередника гетьмана Мазепи, породжувала в українців не лише невдоволення, а й злу іронію. Саме в цей час уходить у вжиток примовка «У Івана — плахта, а в Насті — булава» , маючи на увазі наявність більших владних можливостей вольової гетьманші Анастасії порівняно з її « уплахтованим » чоловіком з гетьманським званням. Утім не вина гетьмана була в тій дивній владній ситуації, що запанувала в Гетьманаті після Полтави. Чи принаймні не лише його одного в тому була провина. Адже діяльність царських резидентів, спрямована на приниження гетьманської влади, була генетично пов'язана з офіційним курсом Російської держави, сформульованим в 1710 р. вже згаданим Д. М. Голіциним: «Для нашей безопасности на Украине надобно прежде всего посеять несогласие между полковниками и гетманом... Когда народ узнаєт, что гетман такой власти не будет иметь, как Мазепа, то надеюсь, что будут приходить с доносами. При этом доносчикам не надобно показывать суровости: если двоє придут с ложью, а суровости им не будеш показано, то третий и с правдой придет, а гетман и старшина будут опасаться».

Урядова програма щодо Україні передбачала також активну кадрову політику. Скажімо, київський генерал-губернатор пропонував звільнити зі старшинських урядів козаків, «которые били в измене, и произвесть на их место тех, которые хотя малую службу государю показали». Крім того, він вважав доречним, щоб «во всех порубежных городех были полковники, несогласные с гетманом, если будут несогласны, то дела их все будут нам открыты». Зокрема, він пропонував змістити з полкових урядів полтавського і корсунського полковників. На потребу кадрових змін у старшинському корпусі Гетьманату звертав увагу уряду фельдмаршал Б. П. Шереметьєв, який радив негайно звільнити відразу чотирьох полковників — стародубського, лубенського, ніжинського та прилуцького. А стольник Ф. Протасьєв пропонував власні кадрові зміни в Полтавському, Гадяцькому та Ніжинському полках. Але в умовах загострення взаємин із Туреччиною такі втручання у внутрішні справи Гетьманату видавалися російському урядові «непристойными и небезопасными». До того ж, як зазначав граф Г. Головкін, «не знаєм заочно, кого на их место определить добрых и верных».

Примирення з Туреччиною, яке нейтралізувало загрозу російським інтересам із південного та південно-західного напрямів, дало змогу царській адміністрації бути радикальнішими у взаєминах із Україною. Насамперед було узаконено втручання російських представників у кадрову політику Гетьманату. Царський уряд від 22 січня 1715 р. встановив такий порядок заміщення старшинських вакансій, який дозволяв російському резидентові контролювати цей процес. Насамперед гетьман мав змістити з урядів старшин, «которые были в какой измене». При заміщенні вакансій полковники, полкова старшина та сотники могли вибрати лише 2—3 претендентів на уряд («людей заслуженных и неподозрительных в верности»), і вже з них гетьман проводив призначення, « усматривая , кто з них к тому уряду годнее быть может, и которые всегда были к нам, великому государю , во всякой верности». Обов'язковим атрибутом елекції було приведення новообраної старшини до присяги цареві, що мало проходити за участі резидента Протасьєва.

Але навіть такий, вкрай поблажливий до інтересів Москви указ часто-густо порушували представники... саме владних структур Російської держави. Нехтуючи нормами нею ж установленого закону, російська влада призначала на старшинські посади в Україну своїх довірених осіб прямими указами та вказівками Кабінету Петра І та Сенату. Нерідко гетьман дізнавався про нове призначення на старшинську посаду вже після публікації відповідного указу в Москві та Петербурзі. Саме таким чином урядом було призначено генерального суддю І. Чарниша, на полковництво — М. Милорадовича, на сотництво — Ф. Требинського, Г. Милорадовича та багатьох інших. 1719 р. вперше на полковий уряд Гетьманату призначили російського офіцера — сина царського вельможі й зятя українського гетьмана Петра Толстого.

Чи не найбільш трагікомічно у цьому зв'язку виглядав випадок з призначенням навесні 1715 р. за прямим указом Петра І сотником Новгород-Сіверської сотні Ніжинського полку Федора Лісовського. Перед тим, 1709 р., Лісовського — також з ініціативи царя — було поставлено протопопом у Гадячі. За кілька років протопопства він встиг натворити стільки проступків і злочинів (« богомолец наш не токмо по смертних, певних убійствах, самовольных окалеченіях людських и безсовестных окривавленіях, при всечастних погибельних перехвалках, неправилного свого не поправует поступку, леч ясно, явно, без стида и страха божія, злодейством бавячися »), що тамтешній полковник Іван Чарниш «по требованию всей гадяцкой громади» просив такого « бодрого до коней и волов чужих, богомолца » прибрати з міста, оскільки сил уже немає більше зносити його безчинства. Зважаючи, що під час проведеного розслідування з'ясувалось, що духовна особа в числі інших своїх проступків і злочинів має гріх «двоєженства», Петро І був вимушений піти назустріч вимогам церковного життя та дозволити забрати у свого протеже протопопство, винагородивши його натомість « хлібним місцем » сотника в заможному Новгород-Сіверському. Чим неабияк принизив гетьмана Скоропадського, добре знайомого з попередніми « геройствами » горе-протопопа.