Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Події осені 1708-го посилили недовіру Петра І до козацької старшини. Отож, скажімо, зважившись на генеральний бій зі шведами під Полтавою, монарх повідомляє про своє рішення всіх російських командирів, але з застереженням: «...объяви о сем гетману , но только то , что к нему писано , с него посылаю к вам копию , а что атакованіе непріятеля от нас будет , не объявляй, дабы не пронеслось, но секретно сіє дело держи».

Хоча, справедливості заради, треба сказати, що, попри довіру Петра І до Мазепи, ще у червні 1708 р. він розпорядився приставити до гетьмана свою довірену особу — стольника Федора Протасьєва, доручивши «всегда бать при нем, господине гетмане, и когда б он, гетман, в поход с войском пойдет, идти с ним, не остався». З огляду на перехід Мазепи на бік Карла XII покладене на нього завдання Протасьєв не виконав, отож в першій половині 1709 р. вже при новому українському регіментарі, Іванові Скоропадському, у статусі «міністра», приставленого « как бы для надзирания его, гетмана, поступков», бачимо підполковника князя Василя Долгорукого. Щоправда, невдовзі князь отримав призначення їхати послом до Данії, а при гетьманському уряді з'явився ближній стольник Андрій Ізмайлов. Відразу після Полтавської битви було й офіційно оформлено існування нової контролюючої інституції. Указ царя від 18 липня 1709 р. закріпив існування при гетьманові інституту царського резидента, в обов'язки якого покладалось і слідкувати за переміщенням запорожців на кордонах Гетьманату, і контролювати зовнішньополітичні акції гетьмана, і наглядати за дотриманням останнім процедури призначення на старшинські посади та звільнення з них. Видана ж 27 липня таємна інструкція зобов'язувала резидента «смотреть накрепко, чтоб как в нем, гетмане, так и старшине и в полковниках никакой шатости к измене и возмущению народу не было, и разведывать того накрепко всякими способами ».

Для запобігання «зради» резидентові дозволялось у разі потреби використовувати два піхотні полки російської армії, введені до нової гетьманської столиці Глухова восени 1708 р., а також інші драгунські полки, розквартировані в Україні. Особлива увага зверталась на виявлення «в разговорах и во всяких обхождениях, кто из старшины и из казаков к стороне великого государя доброжелательны и какого уряда достойны». Надалі повноваження резидентів уточнювались і доповнювались. Таємна інструкція 1718 р. зобов'язувала резидента серед іншого й таке: «...со временем и пристойным образом внушать народу малороссийскому, что царское величество содержит их при милости своей при данных им привилегиям, а что им от полковников и старшины бывают тягости, то чинят они собой, о том царскому величеству не ведомо», інакше він обов'язково «их милостиво оборонил бы».

Спершу, коли ще існувала загроза військового конфлікту з Туреччиною, а на українських кордонах стояли війська гетьмана Орлика, уряд Петра І хотів у будь-який спосіб зняти суспільну напругу, спричинену запровадженням нового інституту. Зокрема, резидентові було суворо заборонено привертати увагу до своїх владних повноважень. У вересні 1710 р. князя Ізмайлова навіть відкликали з України за те, що він підписав разом із гетьманом «увещивательную » грамоту до запорожців. Утім надалі від такої обережності Москва відмовилась. І наступник Ізмайлова, стольник Протасьєва, свідомо переймав гетьманські повноваження, що породжувало ситуацію двовладдя. Скажімо, куземинський сотник В. Павленко, покараний Генеральним судом за тяжкі злочини «изнурание чести рейментарской, подзор грошоробства , л юдськое забойство, чарованіе матері» сидінням прикованим за шию до гармати впродовж семи тижнів, звернувся з апеляцією до царського представника та отримав від нього полегшення покарання, що логічно викликало осуд полчан злочинця.

Запровадження інституту резидентів не лише ставило гетьманський уряд під контроль царської влади, а й суттєво обмежувало його повноваження, породжувало відчуття двовладдя. Появу царського представника в гетьманській резиденції українське суспільство зустріло негативно. У лютому 1710 р. київський генерал-губернатор Д. М. Голіцин доносив канцлеру, що гетьманський посланець до Москви в розмові з колишнім чигиринським сотником Невінчаним, крім інших « крамольних » речей, говорив і таке: «что наши и за вольности? Министр , который при гетмане, всякое письмо осматривает».