Віктор Горобець - Князі і гетьмани усієї Русі. «Через шаблю маєм право». Злети і падіння козацької держави 1648—1783 років

Інструментом ж реалізації цієї політики був президент Малоросійської колегії бригадир російської регулярної армії Степан Лукич Вельмінов. Адже Сенат, отримавши з України звістку про смерть Скоропадського, розробив комплекс заходів, спрямованих на забезпечення російських інтересів в автономному краї через впровадження Малоросійської колегії в адміністративну структуру Гетьманату. Відтак повідомлення генеральних старшин про обрання Полуботка наказним гетьманом у Сенаті особливого ентузіазму не викликало. Навпаки, обер-прокурор Сенату Іван Скорняков-Писарєв з цього приводу зауважив: «От Полуботка правлению надлежащему быть я не надеюсь, ибо он совести худой». Що мав на увазі обер-прокурор — не ясно. Але шлях до гетьманства наказному було перекрито. А ще гірше, що логіка вчинків російської влади пояснювалась не тим, що її не влаштовував Полуботок на уряді гетьмана, а неприйнятним був сам цей уряд. Раптова смерть Івана Скоропадського надала Петру І шанс значно радикалізувати реформу державного устрою Гетьманату. Тим паче що в імператора вже був досвід реалізації такої політики: після смерті патріарха Московського Адріана 1701 р. він заборонив проведення нових виборів патріарха і замість нього запровадив спочатку Монастирський приказ, а згодом Святіший Синод, остаточно ліквідувавши тим самим незалежність духовної влади від світської. Усе вказувало на те, що подібний алгоритм дій було обрано й для України.

Однак відразу оприлюднювати свої плани в Україні російська влада не стала. Відтак відверто нехтувати волею генеральних старшин і полковників Сенат не наважився, і на позір погодився з результатами цих виборів. Щоправда, в офіційних листах з Москви чи Петербурга жодного разу Полуботка так і не було титуловано наказним гетьманом — лише чернігівським полковником. Була в офіційній реакції Сенату на повідомлення старшин з Глухова ще одна важлива деталь: сенатори, дозволяючи Полуботку спільно з генеральними старшинами «Малую Россию до избрания нового гетмана ведать и всей той Малой России управление чинить », разом з тим зобов'язували їх « во всех делах и советах и посылках в Малую Россию универсалов иметь сношение и сообщение с президентом Вельминовым». А тим часом сам Вельмінов отримав нові інструкції, які зобов'язували його рішуче взятись за оволодіння всією повнотою влади в Гетьманаті.

Отож, бригадир Вельямінов, прибувши до Глухова, відразу почав демонструвати зверхність своєї влади над місцевою, вимагати від наказного гетьмана й генеральних старшин звітності у фінансових справах тощо. Бригадир зобов'язав Генеральну військову канцелярію надсилати йому для ознайомлення геть усі універсали й листи, які виходять у полки. На всі засідання генеральної старшини обов'язково потрібно було запрошувати Вельямінова та членів присутності Малоросійської колегії. Аби придушити в самому зародку можливий спротив козацької старшини, бригадир розіслав по всіх українських полках своїх довірених осіб із закликом до рядового козацтва й поспільства безбоязно скаржитись на свою старшину й державців, обіцяючи зі свого боку повний захист і сприяння.

Прагнучи стримати навальний наступ на українську автономію Малоросійської колегії, Полуботок відмовляється виконувати розпорядження нахабного бригадира, які принижують гідність української влади, а сам тим часом наполегливо апелює до Сенату з приводу протиправних, на його погляд, дій та розпоряджень президента колегії. Наказний вправляється у казуїстиці, закидаючи Сенат і Кабінет Його Імператорської Величності скаргами на протиправні дії Вельмінова в Україні, доводячи їх посиланнями на відповідні положення гетьманських статей чи попередніх указів і розпоряджень імператора.

З початку бригадир Вельямінов не звернув уваги на протидію з боку наказного гетьмана. Коли ж під час чергового звернення до Полуботка з наказом Вельямінов отримав чергову відмову опонента, котрий умотивовував своє рішення тим, що дії бригадира виходять за межі повноважень, окреслених у маніфесті Петра І про заснування Малоросійської колегії від 16 травня 1722 р., президент колегії спересердя і вигукнув свою сакраментальну фразу: «Я вам указ! Что вы такое предо мной? Ничто! Вот я вас согну — так, что и другие треснут. Государь указал переменить ваши давнины и поступать с вами по-новому».