Дэвид Саттер - Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу

Руцькой зателефонував також Крючкову, але той не відповів на дзвінок. Перфільєв скористався урядовим телефоном і поговорив з одним знайомим генералом, попередивши його, що в будівлі перебувають триста озброєних людей. Генерал, схоже, був здивований цією інформацією, й у Перфільєва склалося враження, що в армії є люди, які не бажають кровопролиття.

Час спливав, і поступово ставало очевидно, що воєначальники вагаються, тож учасники оборони Білого дому зрозуміли, що мають зробити все можливе, щоби посилити їхню непевність. Кожен, хто мав знайомих у Міноборони, КДБ чи МВС, постійно їм телефонував. У всіх таких розмовах йшлося про одне: армію не можна втягувати в політику, проблему треба розв’язувати законним шляхом, згідно з Конституцією.

Микола Столяров, полковник, який раніше очолював ревізійну комісію російської Комуністичної партії, поспілкувався телефоном із Язовим, Пуго, Янаєвим і Анатолієм Лук’яновим — головою Верховної Ради. Він наполягав, щоби вони відвели війська назад. Ті відповіли, що не збиралися застосовувати військову силу, а прагнули лише запобігти заворушенням.

Упродовж усього дня напруга зростала, але водночас для блокування діяльності Білого дому нічого не робили. Телефони продовжували працювати, не було жодних спроб припинити постачання води чи електроенергії. Руцькой був спантеличений поведінкою керівників заколоту. Після однієї розмови з Янаєвим він сказав: «Він весь час виправдовується. Каже, що не хоче жертв, а лише покращення економіки».

Проте згодом стали з’являтися ознаки того, що путчисти готуються до воєнних дій. Один із полковників КДБ перейшов на бік Білого дому й показав план штурму будівлі бійцями спецпідрозділу. Бронетехніка, яка до того пересувалася туди-сюди, немовби безсистемно, тепер почала займати позиції, розташувавшись широким колом навкруги будівлі, а захисники Білого дому стали помічати снайперів на дахах навколишніх будинків.

На нараді оборонців Перфільєв та інші радники Руцького намагалися вирішити, як найкраще захиститися від штурму. Перфільєв запропонував влаштувати довкола Білого дому 50-метровий кордон, щоби кожен, хто перетинатиме цю зону, був вразливий для нападу. Із цією ідеєю погодились і по радіо Білого дому закликали людей відсунутися від будівлі, залишивши вільною 50-метрову зону.

О 23-й годині Білий дім нагадував зону воєнних дій. Фасад будівлі освітлювали прожектори, дощ періщив косими струменями, скрізь палали багаття.

Незважаючи на комендантську годину, народ хвилями прибував сюди зі станції метро «Барикадна». Білий дім був оточений потрійним кільцем оборонців, що стояли лікоть до ліктя, — навіть журналістам було нелегко потрапити до входу в будівлю. Хмари висіли низько, до них було не більше двохсот метрів — погана погода для нападу з повітря. І все ж таки червоні сигнальні вогні на даху, які в цій ситуації могли стати маяками для гелікоптерів, вирішили розбити, і їхні друзки полетіли вниз, у натовп. На даху було встановлено кулемети.

Страх у натовпі чергувався з надією, люди хапалися за будь-які уривки інформації, хоч би якою сумнівною вона була. Постійно надходили звістки про рух бронетехніки в напрямку Білого дому. Водночас поширювалися чутки, нібито Язов і Крючков склали свої повноваження, а у Павлова стався серцевий напад.

Проте за межами території, безпосередньо прилеглої до Білого дому, тривало звичайне життя. Коли Валентина Лінікова, російський депутат, зайшла до готелю «Росія», то була приголомшена побаченим у готельному ресторані: лунала музика, люди танцювали й розважалися. Друг запропонував купити для неї троянди. «Чи ти при своєму розумі? — сказала вона йому. — Я стою на барикадах, а ти пропонуєш купити мені квіти».

Час спливав, і напруга довкола Білого дому продовжувала зростати.

Єльцина, який став би першою мішенню будь-якої атаки, доправили до бомбосховища в підвалі будівлі.

Один із охоронців зазирнув до тролейбуса, в якому працювала Емма Брук, і сказав, що волонтерам треба йти звідси.

«Ми робимо канапки», — сказала одна із жінок.

«Які ще канапки? — гримнув той. — Ми чекаємо на штурм!»

Емма приєдналася до натовпу. Попередження, які транслювало радіо Білого дому, ставали дедалі наполегливішими та зловіснішими. Емма дивилася на людей довкола себе й думала про те, що з ними усіма станеться. Незнайомі люди пропонували їй сигарети, їжу або склянку чаю, який кип’ятили на вогнищі. Люди посміхалися й намагалися підбадьорити одне одного, й це почуття братерства змусило Емму забути про такі речі, як дефіцит продуктів або грубощі в чергах.