Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Протягом 1920 р. створювалися різного рівня комісії з боротьби з дезертирством, оголошувалися «трудові мобілізації», призначалася мілітаризація тих чи інших установ тощо. За введеною у дію 31 січня 1921 р. постановою РНК УСРР трудовими дезертирами вважалися навіть ті особи, які, приховавши свою спеціальність, працюють в іншому місці. Комітети праці мали право заарештовувати таких дезертирів на 2 тижні або передавати в штрафні трудові частини на термін до 6 місяців, а у випадку «зловмисного труддезертирства передавати судові ревтрибуналу». Постанови про застосування трудової повинності видавалися включно до березня 1921 р., коли було ухвалено рішення про підвищення до 55 років віку чоловіків, які їй підлягають, про використання військових частин для проведення весняної польової кампанії тощо. Та врешті-решт компартійне керівництво усвідомило, що принаймні на тогочасному етапі загальна примусовість праці веде у безвихідь.

Попри всю економічну безперспективність курсу на примусову працю в місті комуністична влада мала істотну підтримку. Підстави для цього справді були, адже влада взяла на себе роль годувальника міста. Якщо держава примушувала до праці й через заборону вільної торгівлі забрала можливість щось придбати на вільному ринку, то вона тим самим брала на себе зобов'язання якимось чином забезпечувати життєдіяльність своїх підлеглих. Тим більше, що гроші з часом дедалі більше втрачали свою вартість, а Наркомат фінансів «перетворився на орган, який постачав грошові знаки, як Наркомпрод був органом, що постачає продовольство».

Ефект емісії щороку знижувався, і у всеросійських масштабах за тогочасними підрахунками вона дала прибутку 1920 р. 186 млн руб. золотом, тоді як 1919 р. — 386 млн руб., а 1918 р. — 525 млн руб. Незважаючи на колосальну емісію (лише за 1920 р. номінальна вартість грошових знаків в обігу зросла з 225 млрд до 1 трлн 168 млрд) вартість усіх грошей у золотому обрахунку, які були в обігу на 1 січня 1921 р., становила 44 млн руб. Емісійний вид податку перестав давати вагомі результати. Частка грошових податків у прибутках держави (звичайно, у всеросійському масштабі) 1920 р. становила 0,2 %.

У грудні 1920 р. в Наркомфіні РСФРР розгорнулася підготовка до скасування грошового обігу. Комісія на чолі з С. Струміліним готувала пропозиції щодо заміни грошей «тродами» (трудовими одиницями). Документ, що розроблявся, назвали так: «Декрет РНК про трудову одиницю обліку в державному господарстві РСФРР». Інша комісія одержала завдання розробити заходи щодо скасування грошових податків. Вивчаючи представлений проект декрету, В. Ленін у цілому схвалив його і зауважив, що перехід до безгрошового продуктообміну є незаперечними.

Протягом 1920 — березня 1921 р. було ухвалено чимало постанов, які крок за кроком наближали суспільство до прямого комуністичного розподілу. Обмеження, а потім і ліквідація торгівлі та перехід у відносинах із селом на примусові заготівлі продуктів спричинили проблеми у забезпеченні харчами жителів міст. Системне її вирішення було започатковане декретом Раднаркому УСРР від 6 квітня 1920 р. «Про введення єдиної трудової пайки в містах і промислових центрах УСРР», виконуючи яку Наркомпрод УСРР 24 квітня ухвалив постанову «Про норми постачання населення міст і промислових осередків». Норми постачання коливалися від 7,5 ф. (1 російський фунт = 0,4095 кг) печеного хліба та 5 ф. картоплі в місяць для загальногромадянського пайка до 22.5 ф. хліба, 10 ф. картоплі, 7,5 ф. м'яса або риби, 3 ф. крупи, 1 ф. жирів, 1 ф. сухих овочів та 1,5 ф. бобів на місяць для робітників групи «а» (особи, зайняті фізичною працею). При цьому службовці (так звана група «б») отримували 2/3 від норм постачання групи «а». Свіжі овочі видавалися «в міру можливості у відповідних пропорціях». Діти до 5 років мали отримувати м'ясо, крупи, сухі овочі та боби за нормами групи «6», а від 5 до 16 років — групи «а» робітників, хліба і картоплі малята — 22.5 і 2, а старші — 30 і 15 ф. на місяць. Для «робітників особливо тяжких родів праці» надавалася додатково половина пайка робітників групи «а». Налагодити продовольче постачання жителів міст влада збиралася шляхом розвинення мережі громадських їдалень та забезпечення їх продуктами.

Вказані у постановах норми не виконувалися повсюдно. Та й не могли вони бути виконаними. Окрім того, значна частина мешканців міст тією чи іншою мірою перебували за межею такого постачання. Одним із наслідків директивного способу забезпечення продуктами стало поширення «мішечництва» (торбарства) — дрібної торгівлі продовольчими товарами, якою займалися мешканці міст з метою вижити в роки комуністичного штурму. Поняття утворилась від слова «мішок» («торба»), з якими ці люди подорожували з міста на село і там обмінювали або купували продукти. Радянська влада переслідувала таких людей як «спекулянтів», намагаючись боротися з ними адміністративними заходами. Однак насправді мішечники врятували чимало життів. Одним із негативних наслідків існування такого явища, як торбарство, була руйнація залізничного транспорту, адже саме залізничні потяги торбарі обліплювали з усіх сторін, щоб дістатися до місця призначення (див. вклейку, рис. IX). Мішечництво було закономірним результатом комуністичного будівництва, його реальною, а не вигадано-ілюзорною візитівкою.