Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

4 липня 1920 р. у пресі було оприлюднено положення Всеукраїнського комітету праці «Про примусове притягнення осіб, не зайнятих громадсько-корисною працею», яким детально регулювалося це питання. На різних рівнях влади утворювалися комісії із представників ВУЧК, НКВС, Наркоматів юстиції, праці, які мали виявляти осіб, не зайнятих «громадською корисною працею», тобто тих, хто «живе на нетрудовий доход», «ще не має певних занять», незареєстрованих безробітних та кустарів, «фіктивних учнів» та «радянських службовців, що займаються сторонніми справами в робочий час і нехтують службою». Для їх виявлення дозволялося за допомоги міліції та ЧК проводити «провірку населення в будинках, забавових і публічних місцях, облави та обшуки».

Не менш жорсткими планувалося зробити засоби боротьби з невиходами на роботу. 5 червня Раднарком УСРР увів у дію на території України постанову РНК РСФРР «Про боротьбу з прогулами». Прогулом визначалася «неявка на роботу без правних підстав». За перший день прогулу знімалося 15 %, за другий і третій — додатково 25 % та 60 % місячної премії. При цьому робітник повинен був відробити прогули в надурочний час або в святкові дні і ця робота не обов'язково мала бути за спеціальністю. Прогул більше 3 днів тягнув за собою передавання справи в дисциплінарний суд як саботаж. Особи, «котрі ухиляються від обов'язку відробити прогул, підлягають ув'язненню в концентраційний табір». Проблему «догляду за табельною реєстрацією виходів на працю» поклали на керівників підприємств, які могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності у випадку «виявлення неправильностей» комісіями з трудової повинності. Законною підставою для неявки була довідка від лікарів, причому список осіб, яких уповноважували давати такі довідки, зазначався окремо.

Поряд із примусово-репресивними методами залучення до праці влада активно використовувала й агітаційно-пропагандистські. Була розгорнута масована ідеологічна кампанія, покликана запевнити робітників у тому, що націоналізовані підприємства, на яких вони працюють — це загальнонародне, в тому числі і їх власне надбання. Влаштовувалися урочисті вшановування ветеранів праці, відбувалося широко висвітлюване в пресі переселення робітників у буржуазні квартали. Одним із практичних наслідків такої кампанії стало поширення так званих комуністичних «суботників» та «недільників» — безоплатної громадсько-корисної праці в понадурочний час. Приміром, на українських залізницях у другій половині 1920 р. відбулося 1179 суботників та недільників, у яких узяли участь 210 тис. робітників.

Ці поняття, насамперед «суботник», увійшли в суспільний лексикон і дожили до наших часів. У період першого ж комуністичного штурму з пропагандистською метою до участі в суботниках залучалися навіть найвищі компартійно-радянські керманичі. Добре відомою, в тому числі і завдяки серії анекдотів на тему «Ленін і колода», є участь у суботниках «вождя світового пролетаріату». Керівники УСРР та КП(б)У теж неодноразово виходили на такі заходи, про що, звичайно, тоді широко повідомлялося у пресі. Мало того, фактор суботника було навіть використано у внутрішньопартійній боротьбі в Україні. На початку березня 1920 р. з подачі представника децистів Рафаїла (Фарбмана) у газеті, попри пряму заборону ЦК КП(б)У, була оприлюднена інформація про відсутність на цьому заході голови РНК УСРР X. Раковського та наркома продовольства М. Владимирова. Це мало істотний вплив на настрої рядових партійців Харкова, які при виборі делегатів на Всеукраїнську партійну конференцію віддали перевагу прихильникам децистів. Щоправда, самого Рафаїла після цього було негайно відряджено на працю за межі Харкова.

З намірами залучити населення до «громадсько-корисної праці» пов'язане і зникнення у правовому полі такого поняття, як «в'язниця». 18 квітня 1920 р. була опублікована постанова Наркомату юстиції УСРР «Про скасування поділу в'язниць на роди за важкістю кари та зміну їхньої назви на „бупри“ — будинки примусової праці». 22 квітня був опублікований циркуляр про зміну в судових вироках слів «замкнення в тюрьмі», яких «на території УСРР не існує» на «примусові роботи з позбавленням свободи». У законодавство було введено таке поняття, як «трудове дезертирство», покарання за яке постійно шліфувалося і вдосконалювалося, а тлумачення самого поняття — розширювалося.