Геннадій Єфіменко - Україна радянська. Ілюзії та катастрофи «комуністичного раю»

Для місцевих рад промовистим доказом прихильності більшовицького керівництва до гасла «Вся влада місцевим радам» стала постанова Раднаркому, у якій ішлося про податкові повноваження рад: «Совіт Народних Комісарів звертає увагу всіх місцевих рад робітничих, солдатських і селянських депутатів на те, що вони, як влада на місцях, мають також і податкові права», і далі йшлося про можливість забезпечувати місцеві потреби «шляхом введення місцевих податків». На випадок саботажу місцевих підприємців, які, власне, і мали такі податки платити, РНК ухвалив постанову, у якій відзначалося: «Місцеві Совіти мають право вживати до таких підприємців усі заходи впливу аж до конфіскації належних їм підприємств». Надання таких повноважень було, здавалося б, яскравим свідченням реальної прихильності до гасла «Вся влада місцевим радам» і тому збільшувало авторитет більшовизму в активної частини суспільства.

Пропаганда цього гасла більшовиками допомагала їм витіснити з рад представників інших партій і, що було особливо важливим на тому етапі, вкупі з декларуванням ідеї про зрівняльний розподіл землі, збільшувала їхній авторитет серед селянства. Як висловився на VII (екстреному) з'їзді РКП(б) (березень 1918 р.) Давид Рязанов, такі «колосальні амплітуди, які описує політика ЦК», суперечили програмним засадам більшовизму. Сприймаючи, можливо, ленінську тактику як реальну зміну програмних засад, він цілком слушно зауважив: «Тов. Ленін та частина партії, яка йшла за ним, вирішила спиратися на селян... Толстой пропонував влаштувати Росію по-мужицьки, по-дурному, Ленін — по-мужицьки, по-солдатськи».

Однак, як показала практика, саме така тактика, а не традиційні для «пролетарської» партії сподівання на західноєвропейський пролетаріат, потребу чого пропагував й Д. Рязанов, дозволили більшовикам не лише зберегти владу в Росії, а згодом і захопити її в Україні. Адже в результаті реалізації гасла «Вся влада радам на місцях!» населення стало набагато ближче до реальної влади, що не могло не сподобатися його активній частині, яка й брала на себе владні функції. А це сприяло збільшенню впливу більшовицької партії. Спільний похід німецьких та українських військ, які ці повноваження безцеремонно забирали, а згодом і почали повертати поміщиків, лише посилював симпатії суспільства до більшовиків. Микола Скрипник мав рацію, коли, характеризуючи перспективи радянської влади в Україні на II Всеукраїнському з'їзді рад, зауважував: «Вона не загине тут, бо робітники і селяни на власному досвіді переконалися в необхідності для них совітської влади».

Нетривалість радянської влади 1918 р. і, відповідно, той факт, що непопулярні рішення з комуністичного будівництва навіть не починали впроваджувати в життя, а «народні» гасла, які взяли на озброєння більшовики, виглядали як їхні програмові засади, спричинилися до того, що авторитет радянської влади почав зростати навіть серед селян. Щоправда, в короткотерміновій перспективі більшовикам не вдалося заручитися широкою підтримкою народних мас. В. Шахрай зауважував: «Українські маси або були на боці ради, або залишалися на стороні, з підозрою поглядаючи на ті події, що творилися у них на очах». Причина цього проста: щоб продемонструвати себе у привабливому вигляді перед українськими селянами на початку 1918 р., у більшовиків не вистачило ані часу, ані засобів впливу. Але згодом, особливо з періоду гетьманського перевороту, ситуація почала змінюватися. Адже навіть селянам було добре відомо (а більшовики не забували про це нагадувати), що німецько-австрійська армія, яка сприяла поновленню поміщицького землеволодіння, прийшла до України на запрошення Центральної Ради.

Головним чинником поширення більшовицького впливу була демобілізація солдатів — вихідців з українського села. Саме вони несли інформацію про тотожність більшовицької програми народним устремлінням, чому сприяли як рішення ленінського Раднаркому з надання низам суспільства реальних прав (насамперед — на землю), так і їхнє реально вороже ставлення до «гнобителів». Це могло сприйматися навіть як послідовні дії у вирішенні національного питання, адже серед «гнобителів» фактично не було українців.

Більшовики намагалися довести (й почасти успішно), що вони органічну для українців єдність національного і соціального зберігають (не порушуючи національних прав, дбають про соціальні), тоді як «радівці» через свою «буржуазність» не лише не борються за соціальні права, а й фактично порушують національні (лякали відновленням влади російських поміщиків).