Тони Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

Три роки по тому Австрія облишила свою старанно виплекану повоєнну автономію та увійшла до Європейського Союзу, чия поява як гравця на європейській арені стала прямим наслідком східноєвропейських революцій. Приїхавши до Відня в жовтні 1999 року, я побачив, що Вестбангоф увесь обклеєний плакатами на підтримку Партії свободи Йорґа Гайдера, який, попри своє неприховане захоплення «почесними воїнами» армій нацистів, що «виконували свій обов’язок» на східному фронті, здобув на тогорічних виборах 27% голосів, зігравши на відчутті тривоги та нерозумінні серед своїх співвітчизників тих змін, яких зазнав їхній світ за останнє десятиліття. Після майже пів століття спокою Відень, як і решта країн Європи, знову ввійшов в історію.

Ця книжка оповідає історію Європи з кінця Другої світової війни, а отже, починається з 1945 року — Stunde nul , або, як цей рік називається в Німеччині, «години нуль». Але на історію європейського континенту, власне, як і на все у ХХ столітті, кидає тінь тридцятилітня війна, розпочата в 1914 році, коли він ступив на шлях до катастрофи. Перша світова війна стала жахливою бійнею для всіх її учасників — у боях загинула половина чоловічого населення Сербії від 18 до 55 років, — однак закінчилася нічим. Усупереч поширеній у той час думці, Німеччина не зазнала поразки ані у війні, ані внаслідок післявоєнного врегулювання: інакше її сходження до майже тотального домінування в Європі через якихось 25 років було б складно пояснити. Насправді ціна перемоги союзників була більшою, ніж ціна поразки Німеччини, оскільки та не виплатила борги Першої світової війни, а отже, по її закінченні постала порівняно сильнішою, ніж у 1913 році. «Німецька проблема», яка виникла в Європі зі злетом Пруссії за одне покоління до того, залишилася невирішеною.

Маленькі країни, що з’явилися в 1918 році після розпаду старих територіальних імперій, були бідні, нестабільні та вразливі. А ще — зневажали своїх сусідів. У міжвоєнний період у Європі було повно держав-«ревізіоністів»: Росія, Німеччина, Австрія, Угорщина та Болгарія — усі вони зазнали поразки у Великій війні та чекали нагоди отримати територіальні відшкодування. Після 1918 року не сталося ані відновлення міжнародної стабільності, ані віднайдення балансу між державами: була лишень перерва через виснаження. Воєнне насильство не припинилося. Натомість воно перетворилося на складник внутрішньої політики — націоналістичний дискурс, расистські упередження, класове протистояння та громадянську війну. Європа у 1920-х та особливо у 1930-х роках увійшла в сутінкову зону між життям після однієї війни та грізним передчуттям іншої.

Внутрішні конфлікти та міждержавні протистояння в міжвоєнні роки поглиблювалися — і до певної міри були спровоковані — супутнім занепадом європейської економіки. Насправді тодішня економічна ситуація в Європі зазнала потрійного удару. Перша світова війна спотворила ринок праці в державах, зруйнувала торгівлю, знищила цілі регіони, а також призвела до банкрутства держав. Багато країн, передусім у Центральній Європі, так і не подолали її наслідків. Тих, кому це вдалося, потім знову потягло вниз під час Великої депресії 1930-х років, коли дефляція, банкрутства підприємств та відчайдушні спроби захиститися від зовнішньої конкуренції збільшеними тарифами призвели не тільки до не бачених досі рівнів безробіття і змарнованих виробничих ресурсів, а й до колапсу міжнародної торгівлі (упродовж 1929‒1936 років торгівля між Францією та Німеччиною впала на 83%), а також болісної міжнародної конкуренції та чвар. Після того почалася Друга світова війна. Про її безпрецедентний вплив на мирне населення та національні економіки держав ідеться в розділі 1 цієї книжки.

Усі ці удари разом мали знищити цивілізацію. Масштаб катастрофи, яку накликала на себе Європа, був абсолютно очевидним навіть для її сучасників. Дехто, як з ліво-, так і з праворадикального табору, вважав самогубство буржуазної Європи нагодою поборотися за щось краще. Тридцяті роки були, як сказав англо-американський поет Оден, «ницим, нечесним десятиліттям», але водночас і часом обов’язку та політичної віри, кульмінацією якого стали ілюзії і втрачені життя громадянської війни в Іспанії. Той період став лебединою піснею радикальних поглядів ХІХ століття, вкладених тепер у насильницькі ідеологічні практики ще похмуріших часів: «Який неймовірний потяг до нового людського порядку відчувався в міжвоєнну добу, і як же прикро його було змарновано» (Артур Кестлер).