Тони Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

По-перше, ці партії — особливо Християнсько-демократичний союз (ХДС) у Західній Німеччині, Християнські демократи (ХД) в Італії та Національний республіканський рух (НРР) у Франції — тепер майже одноосібно забирали голоси католиків. У Європі 1945 року це все ще мало важливе значення: католики були й досі дуже консервативні, особливо стосовно соціальних питань та в регіонах із великою кількістю активних парафіян. Традиційно католики в Італії, Франції, Бельгії, Нідерландах та Південній і Західній Німеччині рідко голосували за соціалістів і майже ніколи за комуністів. Утім — і це було особливістю післявоєнної доби — навіть консервативні католики в багатьох країнах часто не мали іншого вибору, окрім як голосувати за християнських демократів, попри реформістський ухил їхніх політиків та політики, позаяк традиційні праві партії або трималися в тіні, або були й зовсім заборонені. Навіть консерватори-некатолики виявляли дедалі більше прихильності до християнських демократів, які вважалися перешкодою «марксистській» лівиці.

По-друге, зі схожих причин християнські демократичні партії активно підтримували жінки — у Франції в 1952 році дві третини ревних католичок проголосували за НРР. Поза сумнівом, на їхнє рішення вплинули церковні проповіді. Однак християнсько-демократичні партії значною мірою користувалися популярністю серед жінок через свої програми. На відміну від постійного заколотницького підтексту, наявного навіть у найбільш внутрішньоорієнтованій риториці соціалістів та комуністів, провідні християнські демократи — Моріс Шуманн і Жорж Бідо у Франції, Альчіде де Ґаспері в Італії та Конрад Аденавер у Федеративній Республіці — завжди робили наголос на примиренні та стабільності.

Християнські демократи уникали класозорієнтованих закликів, натомість наголошуючи на соціальних та моральних реформах. Зокрема, вони наполягали на важливості сім’ї — властиво християнська тема зі значними політичними наслідками в той час, коли потреби самотніх батьків, бездомних та знедолених сімей як ніколи зросли. Тому християнсько-демократичні партії перебували в ідеальному становищі, щоб зіграти практично на кожному нюансі післявоєнного стану: бажанні стабільності та безпеки, сподіванні відновлення, відсутності традиційних правих альтернатив й очікувань, що покладалися на державу, — бо, на відміну від традиційних католицьких політиків попереднього покоління, лідери християнсько-демократичних партій та їхні радикальніші молоді прибічники не мали жодних застережень щодо спрямування державної влади на досягнення своїх цілей. Навпаки, християнські демократи перших повоєнних років вважали своїми головними опонентами радше лібералів — прихильників вільного ринку, аніж загальну лівицю, і прагнули довести, що сучасна держава могла бути придатна для благонамірених регуляцій у несоціалістичний спосіб.

Як наслідок, в Італії та Західній Німеччині християнські демократичні партії (за деякої підтримки Сполучених Штатів) закріпили за собою майже одноосібну владу в державі на багато років уперед. У Франції справи НРР ішли не так добре: його популярності зашкодили наслідки двох колоніальних воєн, розв’язаних після повернення де Ґолля до влади в 1958 році. Але й там партія зберігала владні повноваження і беззаперечне право призначити ключових міністрів (зокрема закордонних справ) до середини 1950-х років. Католицькі партії християнсько-демократичного ухилу користувалися неподільною владою в країнах Бенілюксу протягом більш ніж одного покоління, а в Австрії — до 1970 року.

Очільники християнсько-демократичних партій, як-от Вінстон Черчилль у Британії, були людьми минулих часів: Конрад Аденавер народився в 1876 році, Альчіде де Ґаспері — на п’ять років пізніше, сам Черчилль — у 1874 році. Це був не просто збіг чи спостереження зацікавленого біографа. До 1945 року багато континентальних європейських країн втратили два покоління тих, хто міг би стати елітою: перше покоління полягло чи зазнало поранень у Першій світовій війні, друге — стало жертвою фашистської спокуси чи загинуло від рук нацистів та їхніх прибічників. Цей дефіцит проявився в загалом дуже посередній якості молодших політиків післявоєнної доби. Винятком став Пальміро Тольятті (який більшість часу в попередні двадцять років провів під політичним прикриттям у Москві) [46] Пальміро Тольятті (1893‒1964) — політик, лідер Комуністичної партії Італії з часу її створення в 1927 році. Упродовж Другої світової війни перебував у Радянському Союзі, до Італії повернувся лише 1944 року; спершу був віцепрем’єр-міністром, а згодом — міністром юстиції. У Росії його іменем назване місто — Тольятті. — Прим. наук. ред. . Леон Блюм, повернувшись до громадського життя у Франції після ув’язнення режимом Віші й таборів у Дахау та Бухенвальді, здобув особливу популярність не лише завдяки своєму героїзму, а й через вік (він народився в 1872 році).