Тони Джадт - Після війни. Історія Європи від 1945 року

Ця нова присутність «інших» живих у Європі (близько п’ятнадцяти мільйонів мусульман у ЄС за його нинішнього складу, тоді як ще майже вісімдесят мільйонів очікують на прийняття в Болгарії та Туреччині [6] Болгарія стала членом Європейського Союзу у 2007 році. — Прим. пер. ) оприявнила не тільки нинішнє почуття дискомфорту в Європі через зростання різноманіття, а й ту легкість, з якою «інших» мертвих з минулого Європи викинули геть із пам’яті. Після 1989 року стало зрозуміліше, ніж будь-коли, що стабільність післявоєнної Європи спиралася на здобутки Йосипа Сталіна та Адольфа Гітлера. Під час війни спільно та за допомоги колаборантів диктатори створили демографічне пустище, на якому закладали фундамент нового, менш складного континенту.

Цей незручний вузлик у гладкій оповідній канві про європейський поступ на шляху до черчиллівських «просторих, осяяних сонцем рівнин» [7] Цитата з промови Вінстона Черчилля «Це був їхній зоряний час», яку він виголосив 18 червня 1940 року перед Палатою громад. — Прим. пер. зазвичай не згадували по обидва боки післявоєнної Європи, принаймні до 1960-х, коли на цю обставину стали покликатися у зв’язку зі знищенням євреїв німцями. За рідкісними суперечливими винятками, історії інших злочинців — та інших жертв — замовчувалися. Історія та пам’ять Другої світової війни були переважно закодовані в знайомому наборі моральних протиставлень: добро проти зла, антифашисти проти фашистів, рух Опору проти колаборантів тощо.

Після 1989 року, коли давні табу було подолано, стало можливим визнати (подекуди всупереч жорсткому протистоянню та запереченням) моральну ціну відродження Європи. Полякам, французам, швейцарцям, італійцям, румунам та іншим націям тепер набагато легше дізнатися (якщо вони цього хочуть), що насправді трапилось у їхній країні лише кілька коротких десятиліть тому. Загальноприйняту версію історії своєї країни переглядає навіть Німеччина — із парадоксальними наслідками. Тепер, уперше за багато десятиліть, звертають увагу на страждання й жертви німців: чи то від рук британських бомбардувальників, чи то російських [8] Мається на увазі радянських; тут і далі автор вживає російський / радянський і Росія / СРСР як синоніми, що загалом відповідає західному підходу, який передбачає ототожнення Росії з Радянським Союзом. На підміну цих понять союзниками вказує і Тоні Джадт: «Як і Черчилль, де Ґолль думав і говорив “Росія” замість СРСР». — Прим. наук. ред. солдатів, чи чеських депортувальників. Євреї, як знову і знову обережно зауважують у деяких поважних осередках, були не єдиними жертвами…

Добре чи погано те, що тривають такі дискусії, — питання суперечливе. Чи є все це суспільне пригадування ознакою політичного здоров’я? Чи інколи більш розважливо, як це надто добре розумів де Ґолль, — просто забути? Це питання порушено в післямові. Зараз я хотів би лише зауважити, що ці останні спазми бентежного пригадування не варто сприймати (як їх часом сприймають, особливо у Сполучених Штатах, коли протиставляють сучасним спалахам етнічних чи расових упереджень) як лиховісне свідчення «первородного гріха» Європи — неспроможності вчитися на злочинах минулого, амнестичної ностальгії та постійної загрозливої схильності повернутися в 1938 рік. Це не є, за висловом одного з найкращих кетчерів в історії американського бейсболу Йоґі Берра, «знову і знову повторюване дежавю».

Європа не повертається до свого тривожного воєнного минулого. Навпаки, вона його полишає. Сьогодні Німеччина, як і решта країн Європи, більш свідома своєї історії ХХ століття, ніж будь-коли в попередні п’ятдесят років. Але це не означає, що її знов у неї затягує: бо ця історія ніколи не минала. У цій книжці ми намагаємося показати, що над післявоєнною Європою нависає довга та важка тінь Другої світової війни. Утім визнати це повною мірою було б неможливо. Мовчання щодо нещодавнього минулого Європи — необхідна умова для побудови її майбутнього. Сьогодні, після болісних публічних дебатів практично в кожній європейській країні, здається цілком доречним (і в будь-якому разі неминучим), що німці нарешті зможуть відкрито піддати сумніву благонамірені канони офіційної пам’яті. Можливо, нам це не дуже сподобається. І навіть може стати недобрим передвісником. Але це, певним чином, кінець. Після шістдесяти років від смерті Гітлера війна, яку він розв’язав, та її наслідки відходять в історію. Післявоєнна доба в Європі тривала дуже-дуже довго, але вона нарешті добігає кінця.