Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Згідно з повідомленням, пілоту вдалося катапультуватися, наразі він вже доправлений у безпечне місце.

• За минулу добу у Донецьку в результаті бойових дій загинули 10 мирних жителів і 8 отримали поранення різного ступеня складності.

Про це повідомили в Донецькій міськраді .

«У ніч на 17 серпня звуки залпів і вибухів лунали по всьому місту. Станом на 9.30 обстановка в місті зберігається напруженою. За інформацією мешканців міста, у всіх районах періодично чутні залпи з важких знарядь», — наголошується в повідомленні.

У Петровському районі внаслідок масованих артобстрілів, які тривали всю ніч, постраждали житлові будинки на 6 вулицях. На місці працюють бригади МНС, ступінь пошкоджень встановлюється.

Також під артобстріл потрапило м. Моспіно, постраждав 21 житловий будинок приватного сектора.

• 95-та бригада Збройних сил України взяла під контроль м. Ясинувата в Донецькій області.

Про це у своєму Твіттері повідомив президент Петро Порошенко.

• Терористи взяли у полон трьох офіцерів Збройних сил України, яких запросили до себе з метою перемовин.Метою зустрічі було звільнення полонених українських волонтерів.

Про це повідомили у прес-центрі АТО .

«Сьогоднішній день позначився надзвичайно підступним кроком терористів. Вони взяли у полон людей, яких запросили до себе з метою перемовин. Три офіцери Збройних Сил України без зброї та з білим прапором прийшли на місце попередньої домовленості», — йдеться у повідомленні.

• У зоні АТО 17 серпня загинув командир 73-го морскього центру спеціального призначення капітан другого рангу Олексій Зінченко.

Про це повідомив голова Миколаївської ОДА Вадим Меріков .

«Засмучений звісткою про загибель Олексія Зінченка — командира очаківських морських піхотинців. Він бився на підступах до Донецька, де орудують російські терористи», — зазначив Меріков.

• Максим Музика, Андрій Пальваль, Сергій Потєхін «Савур-Могила. Військові щоденники»

18 серпня. Виліт на Савур-Могилу. Виліт був зранку. Цього разу все відбувалося більш буденно, ніж перед виїздом під Горлівку. Всі були зосереджені. Майже без розмов. Наліпили жовтий скотч. Взяли зброю, повантажили речі. Зайвого не брали : нам сказали, що доведеться робити марш-кидок по сірій, а то й чорній зоні, оскільки вертольоти там не літають. Я дивився на дизель-генератор і думав, як ми будемо його тягти в руках(?!). Як потім з’ясувалося, йти не довелось — доставили прямо на місце. У вертоліт грузились «Лис», «Монах», «Сокіл», «Бродяга», «Бобер», «Славута», «Охотнік» і я. З нами летіли ще бійці, котрих я бачив уперше. Я сидів у хвості вертольота навпроти десантника, котрий виконував роль стрільця — сидів біля відчиненого ілюмінатора і контролював землю. Я теж уважно слідкував в ілюмінатор, скануючи поверхню. Чотири ока краще, ніж два. А раптом внизу з’явиться людина з ПЗРК або гранатометом? Я розумів, що шанс його побачити, а тим більше встигнути щось зробити, мізерний. Але коли ставка — життя, навіть сотими відсотка не варто нехтувати. Вертоліт з самого початку швидко летів у декількох метрах від землі, здіймаючись лише для того, щоб пролетіти чергову лісопосадку або лінію високовольтної передачі. Було схоже на захоплюючий атракціон і кіно одночасно (кіно називалося «Ландшафти за вікном, що швидко змінюються»). Щось типу 4Д. Інколи починався дощ і краплі, що залітали в ілюмінатор, потрапляли на обличчя і окуляри. Потім висихали під натиском теплого повітря. Інколи я переводив погляд на десантника. Він був спокійним і зосередженим. В думках я відмітив, що з товаришами по зброї нам пощастило. Я не слідкував за часом. Як це часто буває, коли щось робиш, забуваєш, коли почав. І, здається, це було завжди: що ти народився у вертольоті, летиш у ньому все життя і будеш летіти далі до самої старості... Але в якусь мить «Мі-8» сповільнив рух, зробив кілька маневрів і приземлився на галявині серед соснових насаджень. Це був перший випадок, коли я не лише злетів на вертольоті, але й приземлився. До цього я пару разів лише злітав і покидав борт з парашутом на висоті чотирьох кілометрів. 95 Ми вивантажились самі, викинули речі. Не всім атракціон приніс задоволення — кілька чоловік, що сиділи у хвості, попрощалися зі сніданком. Постраждав і мій рюкзак, його витирали вологими серветками. Ми перевантажилися на два «Урали». Сіли в кузов і розвернулися по периметру. Одна людина дивиться вперед, дві — назад, решта — вправо і вліво з автоматами напоготові. Я не знав, де ми точно знаходимося, а запитати — розуму не вистачило. Вертоліт далі не летить: навколо — окопи і траншеї. Здавалося, ми вже на краю підконтрольної території, далі — територія бойових дій. Тому приготувався, знявши зброю із запобіжника. Спочатку «Лис» зробив мені зауваження, потім — хтось із десантників. Довелось повернути на запобіжник. Далі, коли ми їхали повз поселення, я зрозумів, що вони були праві. Виходить, що ми пролетіли половину шляху, а потім тільки до Амвросіївки їхали кілька годин. І так, зброю у такому випадку було правильно тримати на запобіжнику, залишаючись при цьому в режимі спостереження — місця там були неспокійні. Деколи нам махали діти або молоді хлопці з «дев’ятки», що проїжджала назустріч, розгортали (а потім ховали) український прапор. Але більшість дорослих місцевих дивилися вовком або відверталися, коли ми проїжджали.