Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

В кузові зі мною були «Монах» і «Лис», решта — бійці інших підрозділів. Тоді я не запам’ятовував і не з’ясовував, хто з них хто. Лиш потім, через декілька місяців, читаючи статтю на «цензорі», зрозумів, що молодий світловолосий парубок з відкритою посмішкою, що їхав з нами, — це десантник Кандела, котрий загинув наступного дня.

Вечір і ніч На вертоліт ми вантажилися зранку, а на меморіалі Савур-Могила, на майданчику збоку від стели, були вже ближче до вечора. Як тільки встигли вивантажитися, вантажівки від’їхали, а нам сказали відійти з майданчика, не стояти натовпом на відкритій місцевості. Тут на майданчику також стояв на ободках посічений уламками «Урал» як відповідь на запитання, чому на самому меморіалі не можна тримати техніку. За сто метрів біля дороги стояла покинута, чи то поламана, чи підбита БМП. За п’ятдесят метрів від неї — згорілий кістяк ще однієї «бехи». Були там і залишки легкових машин. Під ногами валялися уламки різних розмірів. Від деяких мін залишилися хвостові частини, схожі на пірнач, така собі гетьманська булава... Над нами височіла стеля,побита вибухами. Вона продувалась наскрізь. Крізь діри було видно небо. Пам’ятник війні, постраждалий від війни. Сильне видовище, злегка пафосне. І земля, на якій він стояв, щедро полита кров’ю — ця висота відома тим, що на ній полягло багато солдат з різних армій. Все це наводило на серйозний лад, і ми швидко залишили майданчик, розійшлись по території. Потрібно було вибрати місця і окопатися. На Савур-Могилі на нас чекали наші товариші із 4-ї розвідроти: «Береза», «Рой» і, здається, «Рибак»... Не вистачало «Шмеля» — він був поранений за день перед цим, і його відвезли з гори на долину. Ще — Іса і бійці батальйону «Крим». Їх ми мали замінити, щоб вони могли поїхати в Петровське відпочити, поїсти нормально приготованої їжі, помитися. Старшим був полковник Гордійчук («Сумрак»). І був Темур Юлдашев («Тренер»), але не 98 пам’ятаю, чи він уже був, чи прибув з нами. Самі ми мали пробути там два-три дні, поки не прийде серйозне підкріплення із частин ЗСУ. Принаймні, так думали... Вже не пам’ятаю, де були «Марат» і луганські добровольці. Здається, на той момент вони вже були в Петровському. Разом з нами прибули десантники, сапери зі своїм обладнанням і бійці Кіровоградського ТРО. І, найголовніше, коригувальники артилерійського вогню. Їх ми повинні були берегти і захищати.

А вони — наводити артилерію на військову техніку: з висоти було видно навкруг на десятки кілометрів. Хлопці на висоті розповідали про вчорашній бій, ближній і жорсткий, про те, як вони двічі викликали вогонь на себе. Женя, молодий сапер із кримчан, з радісним обличчям, показував нагрудну бронеплиту зі слідами уламку — одна міна розірвалась поруч з ним. Уламок потрапив на груди, в броню, а його контузило, і він не чув на одне вухо.

Саме розпочався вечірній обстріл із мінометів. Залпами по три міни. Часом по дві, видно, у них траплялись браковані і вилітали не всі. Спочатку залп вдалині. Чекаєш. Потім свист і розриви поруч. Перерва, поки вони перезаряджають і коригують.

І все повторюється. Це тривало години дві і заважало займатися справами. На якийсь залп ми вже пристосувались: після розриву чекаєш кілька секунд, поки уламки долітають, вилазиш і продовжуєш роботи те, що раніше. Після залпу знаєш, що в тебе ще є кілька секунд. Головне — встигнути заскочити в ямку до свисту. Якщо чуєш свист, але не встиг в укриття, то просто падаєш.

Головною незручністю під час обстрілу була неможливість спокійно ходити по поверхні. Сидиш скрючений у три погибелі, 100 в броніку і касці, вигрібаєш суху землю вперемішку з бетонною крихтою і пилом. Всередині — жарко і пильно. Але працюєш не за оцінку, і не поухиляєшся. Поступово я докопав до гумового матрацу, що остаточно підтвердило здогадку про те, що тут було укриття, в яке влучив снаряд. Під матрацом вже починався щільний шар, який не виходило копати. На цьому я вирішив зупинитися, бо вже вистачало місця під навісом, щоб сидіти.

• Сергій Глотов та ін. «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту»

18 серпня стався один із найбільших військових злочинів російсько-української війни. Терористи обстріляли колону з цивільними мешканцями Хрящуватого, які мали намір покинути село. Колона, що рухалася в бік аеропорту, складалася з вантажних машин та бусів, на них були білі прапори. Унаслідок обстрілу один з бусів був знищений: загинуло щонайменше 18 осіб, живими лишилося лише кілька людей.