Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Одразу після приземлення з будки я побачив... священика. Молодий, чемний, років 25, він стояв із відерцем зі святою водою, приготувавшись освячувати ополченців. Поки нас вели до камери, що стане нам рідною хатою на півтора місяця, я вдивлявся в обличчя цього священика, який хвацько вмочав віничок у відерце й благословляв на війну людей, які натомість хрестилися. Щось зовсім не вкладалося у моїй голові. Я теж неодноразово приїжджав зі священиками нашої Української Православної Церкви Київського Патріархату на передову. Проводили молебні та інші православні богослужіння. А тут було ніби задзеркалля — те ж, але навпаки. Мозок відмовлявся це прийняти й зрозуміти.

У середині червня 2014-го з групою священиків ми приїхали на окраїну Луганська — в селище Металіст. При в’їзді в Металіст з боку Луганська, донедавна якісна дорога з одностороннім рухом, дивлячись згори, ніби пірнає у північні околиці Луганська і знову піднімається. На одному з таких підйомів – останньому рубежі перед Луганськом, ми зі священиками молилися про мир, щоб він таки прийшов у нашу багатостраждальну Україну... З позицій ополченців нас було видно на просте око. Напевно, ТАМ про НАС думали також: навіщо ми тут? За що наша молитва?

Камера в Ровеньках, яку самі бойовики називали підвалом, була колишньою слюсарною майстернею місцевої адміністративної установи, мала квадратів 25−30, але корисної площі лише 20. При вході лежала «ганчірка» для ніг, крізь товстий шар бруду проглядалося, що це стоптаний український прапор. Як виявилося пізніше, такий елемент є в кожній будівлі, підконтрольній ополченцям. Переступаєш — отримуєш болючий удар у спину прикладом «Калаша». Це як замість вітання.

Жодного разу не наступив.

Біль... там по-іншому відчувається. Приймаєш його з гідністю. Сприймаєш це, як щось належне.

У камері нас зустріло кілька «диверсантів-навідників-коректувальників вогню». Така подовжена дефініція досить точно відображає статус тих, кого «хапали» і кидали на підвал за цей період боїв за Георгіївку, Лутугине та Волнухине. Зрештою, ніхто із затриманих фактично не відповідав такому складному статусу. Усе значно простіше: дармова рабсила для риття окопів, ну й напівживі «боксерські груші» для відпрацювання прийомів рукопашного бою.

У перший день полону мене двічі допитували. Здоров’я таки похитнулося. І стало очевидним, що подальші «бесіди» безперспективні. Хтось із керівників розвідувального підрозділу виявив гуманність: «Так, цього, мабуть, у лікарню», — тільки й розчув я крізь пелену затуманеної свідомості.

Лікарня виявилася легендарною. Майже 70 років тому в підвалі нинішньої районної лікарні в Ровеньках допитували краснодонців-молодогвардійців. Звідти ж їх повезли на розстріл. До слова, фраза «На розстріл!» у полоні звучить щодня і, на жаль, навіть якось буденно. Але звикнути до цього словоспо­лучення таки складно.

Лікар приймального відділення, хоч і молодий, однак виявив професійну стійкість і відданість клятві Гіппократа. Обстежив мене, не дивлячись на статус, і на аркуші прийому чітко написав, що треба в стаціонар. У відділенні до моїх охоронців приєдналася окрема група конвоїрів при медустанові. Досить агресивна група.

Я мало що розумів із безперервних вигуків на мою адресу. Лікар, здійснивши первинний огляд, поклав мене на кушетку в приймальному відділенні, де негайно поставили крапельницю, почали робити якісь уколи, маніпуляції. Пам’ятаю, що розглядав силует людини у формі, що схилилася наді мною і говорила таким голосом, немов гугнявий перекладач перших відеофільмів. Я був у такому стані, що нічого не розумів, тому перепитав:

— Що-що?..

— Глаза прищурь! — нарешті допетрав я. «Щ» було надзвичайно шипляче й щипуче. Та й саме визначення дії — «прищурь» — для мене було досить рідковживаним, а тому малозрозумілим...

«Старий» — таке було прізвисько старшого групи охорони при лікарні. Згодом, коли він приходив контролювати моїх конвоїрів, розповів мені кілька особистих історій.

— Так ти з Черкащини? — і не чекаючи моєї відповіді, вочевидь, спитав для прив’язки наступної історії, продовжив: — Рідня в мене там. Ось нещодавно племінник телефонував: «Дядь Коль, а мене мобілізували. Їду у ваші краї. Але будемо по різні боки». — Сергійку, — відповідаю я йому, — приїзди. Але якщо побачу у своєму прицілі, вибачай — пристрелю!

— І що, рука не здригнеться? — уточнюю я.

— Ні, наше діло праве. Усе просто: ми — вдома, ви — окупанти. От нещодавно трапився мені на мушку один ваш. Сидів на броні. Зняв я його. Після бою підходжу, а там телефон дзвонить. Піднімаю — «мама» написано. Не втримався, узяв слухавку, кажу: «Немає його більше». Вона в сльози, крик, плач. «Навіщо ви його вбили?» Ну що я їй скажу? «Прости, мамо, війна. Тут вбивають. Сьогодні я його, завтра — його брат мене». Дістав документ — полтавський хлопчина. І що він забув під Луганськом?