Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Автомобіль наш обшукали, усі речі забрали. «Не бойтесь! Мы не мародеры, все вернем», — сказав один з ополченців. Мабуть, це єдина порядна фраза, яка прозвучала при затриманні. Зрештою не повернули нічого.

За півтора місяці до цього, коли їздив на Карачун (де відірвані від основних сил стояли підрозділи української армії), залишав на лобовому склі український прапорець. Цього разу, переїжджаючи в зону ополченців, я зрозумів, скоріше відчув, що прапорець таки треба зняти. Поклав поруч на переднє сидіння. Під час обшуку авто, один із ополченців істерично відреагував на знахідку. Прибіг до камери, порвав на шматки: «Вот это что?! Выходите! Будете мочиться на флаг сейчас! Закапывать будете!» Жоден з нас не зреагував.

Підійшовши до решіткових дверей, можна було роздивитися плац колись мирного переробного заводика, а тепер – базу ополченців. За годину на плац прибули і хвацько припаркувалися біля контори заводу (за 150 метрів від нашого підвалу) два автомобілі, із кожного вийшло по 4-5 бійців. Водій одного з авто — бородатий чоловік атлетичної статури — здійняв руки до небес і прозвучало гучне й протяжне: «Ааааллаааах Акбар!»

Те, що щось пішло не так, стало очевидним.

Причину свого затримання я дізнаюся згодом, через сто днів, а тоді я просто думав: «Це війна...»

Через кілька годин нашого перебування у підвалі вол­нухинського підприємства мене вивели до військового, якого назвали командиром. Після коротких запитань «Хто? Куди? Навіщо?», віддали чіткий наказ керівнику групи, яка нас затримала: «Тихо вывозим в Ровеньки. И чтоб о них НИ-НИ! Ни одна душа...» Надалі лінія нашого утримання й полягала саме в тому, щоб «нікому не показувати, ніде не реєструвати». Цього суворо дотримувалися протягом усього нашого перебування в Ровеньках...

Дуже важкими були перші години полону – від нервового напруження і стресу можна не доїхати до головної камери. Знаю чимало реальних історій, коли полонені одразу переходили в статус «300-х», чи «200-х» саме на цьому етапі між фактичним полоном і доставкою у місце утримання полонених.

До дверей-решітки підходили цілі групи військових — як на екскурсію в зоопарк:

— Опачки! И как вы сюда попали с Центральной Украины? За всю войну еще не было такого улова!

— Ну что, бендеры, давай: «Хто не скаче — той москаль!».

— На Майдане скакал? (Думаю, де той Майдан, а де ми? Уже 16 серпня...)

— Несите жгут, сейчас ногу ему прострелю!

— У меня пятеро детей, а я оставил их и пошел воевать с вами, фашистами!

— У меня ребенку семь месяцев, а я уже четыре воюю — не вижу его!

— Что, никогда не видел живого ЧЭЧЭНЦА?

Це далеко неповний перелік реплік із монологів, які довелося вислуховувати від ополченців та найманців... Незабаром згори прозвучала вельми зрозуміла команда: «Загружай нациков!». Хтось покопошився із навісним замком і скомандував: «Выходим! Руки за спину!». Нас провели за межі бази, що стала першим місцем нашого перебування, і підвели до ГАЗону з будкою, у якій уже сиділо зо два десятки ополченців, котрі поверталися з «бойових».

«Принимай бендер ближе к кабине!», – зробили останню вказівку. Звернення нікому не призначалося, воно було зроблене радше для порядку, щоб для всіх, до зубів озброєних людей, було зрозуміло, хто ми й куди нас. Але військові інтересу не виявили. «Пролазьте», — без особливого ентузіазму сказав один, і це була єдина фраза, адресована нам за час майже годинного переїзду до Ровеньок. У понурих і втомлених обличчях можна було розгледіти лише кілька бажань: поспати й помитися. Сморід окопного поту має особливий присмак.

Я сидів поруч із кабіною на запасці, яка весь час намагалася кудись з’їхати. Але будка була забита й рухатися особливо не було куди. Не проїхали ми й десяти хвилин, як усі ополченці дружно закурили... Потім ще... І ще... Мої друзі знають, що я тютюнового диму взагалі не терплю. Тож коли ми прибули на місце призначення, зістрибував я з будки в повному тютюновому тумані й затьмареній свідомості. Словом, «поплив»...

Думки: «Невже це 21 століття?», «Так це полон?». Там я зрозумів, що думати багато не варто, треба просто жити, не істерити. Дозволяєш бути тому, що є: є полон, треба це прийняти. Звісно залишається надія, що зараз приїдуть люди, які мене запросили, і заберуть звідси. Але з часом розумієш: щось пішло не так.

Нас привезли на базу бойового батальйону імені Георгія Побідоносця. На плацу був установлений флагшток і розвівався триколор... Батальйон мав статус добровольчого, однак триколор вказував на щось інше: чи то на симпатії, чи то на громадянство керівництва батальйону. Десь через місяць поруч із російським прапором уже майорів прапор із зображенням Нерукотворного Спаса. Тоді я не знав і не розумів, до чого це. Згодом отець Олександр (священник УПЦ КП) запитає в мене: «А які в них прапори? Нерукотворного Спаса?» Мабуть, у цих прапорах теж була певна система. Принаймні такі прапори піднімаються тільки з благословення церкви. Благословення на що? Риторичне запитання...