Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

Командир поставив завдання — одній з груп обережно пробратися до будівлі, розвідати розташування вогневих позицій бойовиків та можливість основній групі захопити чотириповерхівку. Старшим розвідників призначили Прапора. Два обладнаних блокпости бойовиків за двісті метрів від чотириповерхівки прикривали вогнем підходи до будівлі. Прапор по рації запросив вогневу підтримку, і БМП відпрацювала вікна третього та четвертого поверхів будівлі.

Тим часом по решті групи вівся вогонь зі стрілецької зброї, АГС-17 та міномета. Тоді мені здавалося, що бій триває нескінченно довго. Стрілянина та вибухи не переривалися ні на мить. Я дуже переживав, що у хлопців закінчиться боєкомплект, а підвезти його не було ніякої можливості. Як з’ясувалося згодом, кожен боєць витратив не більше одного магазину. Здебільшого вогонь вели бойовики. Для утримання позиції необхідна була підтримка основних сил, а вони не могли підійти через звалище залізобетону на дорозі. Інженерна техніка, що вирушила на розчистку дороги, була обстріляна з мінометів і не змогла звільнити прохід. За спробою розчистити дорогу ми спостерігали на власні очі, оскільки боєць Іван Крим, що супроводжував бульдозер, передав нам наказ Берези забезпечити прикриття та охорону бульдозера, поки він здійснюватиме розчистку дороги. Залишивши автомобілі, ми вирушили з бульдозером дорогою до блоків, але із «зеленки» в тил до наших хлопців намагалися зайти «сепари», і ми, ті, хто лишився на дорозі, відсікали їх вогнем. Довелося разом з бульдозером повернутися до автівок. Алармо залишався у «халку» та вів спостереження з броньованого буса, іноді вискакуючи з авто, щоб вести вогонь. Толик та Богдан, сховавшись біля автомобілів, вели вогонь з АКМ та РКК. Хлопці з пікапа розосередилися на узбіччі з обох боків дороги і теж обробляли «зеленку», де був помічений підозрілий рух.

Я мав необережність спорядити свої магазини замість трасуючих набоїв патронами для безшумної стрільби. Зов­ні маркування на них дуже схоже, та різниця полягає в потужності порохового заряду. Використання цих патронів без глушника ПБС-1 з шайбою, через малу порохову навіску може призвести до того, що затворну раму не відводило до упору в крайнє заднє положення, гільза просто залишалася в патроннику й доводилося постійно вручну пересмикувати затвор.

В умовах, коли окремі групи «сепарів» проводили обстріл дороги й до них долучилася робота міномета, про розчистку дороги не могло бути й мови. Бульдозер вирішили повернути назад. До того ж вже надійшло повідомлення по рації, що основна група теж повертається і просить надати допомогу в терміновій евакуації поранених.

Треба віддати належне Алармо, що знаходився з нами в «халку». Зір у нього — дай боже кожному. Він першим вираховував «сепарів», які підкрадалися до дороги, і підказував, куди вести вогонь. Коли я дав йому ще й бінокль, то це ще більше спростило нам задачу.

Через півтори години бою стало зрозуміло, що утримати зайняту позицію не вийде. Рація розривалася повідомленнями про перші втрати та необхідність підтримки. Нам було очевидно, що підкріплення підійти не зможе, а до того часу у нас вже був один «двохсотий» та дев’ять «трьохсотих».

Після першої спроби увійти до Іловайська ми відійшли в Старобешеве. Наш екіпаж був відправлений першим з кількома пораненими. Серед них був мужній навідник танка, який ішов на чолі загону і потім прикривав його відхід. Хлопець отримав серйозну контузію. Решта батальйону підтяглася трохи пізніше. Лікарі працювали не покладаючи рук. Бійці допомагали медикам переносити поранених з автомобілів в операційну. Тоді я вперше побачив наслідки серйозної контузії. Малиш Саша майже не усвідомлював, де знаходиться, і не орієнтувався у часі та просторі. Він весь час сидів на кушетці, обхопивши голову обома руками, й хитався з боку в бік, скаржачись на нестерпний головний біль. Іноді підводився й намагався йти кудись, не піднімаючи голови та не опускаючи рук. Сталкер допомагав йому сісти назад на місце і стежив, щоб Саша ні об що не вдарився. Поранених, після надання першої допомоги, майже відразу відвозили до Маріуполя, а звідти гелікоптером доправляли до Дніпропетровська. Після цього першого бою наші ряди помітно порідшали. Наш комбат вишикував бійців, які вціліли, на подвір’ї лікарні. Береза привітав нас з бойовим хрещенням, і ми пом’янули своїх загиблих товаришів хвилиною мовчання. Вже тоді стали проявлятися перші ознаки того, що не всі готові до реальної війни. Більшість хлопців, хоча й розуміли, що у керівництва немає достатнього бойового досвіду, але готові були йти в бій. Можливо, надмірні емоції деяких бійців мали під собою вагомі підстави, але були й такі, хто істерив та відверто панікував сам і сіяв паніку довкола. Вова Тугай, в якого був військовий досвід, на всі заставки кляв Березу та відкрито звинувачував останнього в некомпетентності. Береза вимагав, щоб Вова заткнувся, й обіцяв звільнити за порушення субординації та образу старшого командира. Нео також, не шкодуючи голосових зв’язок, звинувачував командирів у смерті Тафійчука та Харченка. Решта бійців старалися тримати себе в руках й намагалися заспокоїти емоційніших товаришів. Але всі були одностайні в тому, що подібні операції потрібно ретельніше планувати та використовувати серйозніше озброєння. Всі були під сильним враженням, а поминальні 150 грамів горілки ще більше підвищили емоційний градус. На щастя, емоції потроху вщухли, і здоровий глузд переважив. Після шикування та поминок загиблих побратимів була організована охорона периметра лікарні, і батальйон розмістився на відпочинок. Бій 18 серпня 2014 року став для нас справжнім бойовим хрещенням.