Александр Красовицкий - Хроніка війни. 2014—2020. Том 1. Від Майдану до Іловайська

За день до нашого приїзду бійці із розвідки і батальйону «Крим» витримали важкий бій. Говорили, що з кадирівцями.

В бойовиків — кілька вбитих і поранених. У наших — один «трьохсотий», неважкий. Я надіявся, що противник розуміє: лізти знову — тільки втрачати своїх людей. Але за висотою спостерігали і, напевне, знали, що відбулась ротація. Нас теж захочуть перевірити. Ранок був відносно спокійним, лиш разок постріляв кулемет на правому фланзі — помітили бійців противника (чи то їхня розвідка, чи то вони вже починали просочуватися для штурму). Приблизно об 11:30 почалась артпідготовка. Я, здається, тоді був у гостях у «Бродяги» і «Монаха» на правому фланзі: намагався закип’ятити на сухому спирті кружку води для чаю. Спочатку почав працювати міномет, довелося повернутися до себе. Після мінометного обстрілу підключились танки. Танків було декілька, але зрозуміли вже пізніше. А на той момент всі намагалися знайти цей танк-примару, котрий з’являвся то в одному, то в іншому місці. Після кожної серії залпів ми висувалися з укриттів і шукали, звідки ж він стріляє. Знаходили його за звуком, по вихлопних газах із посадки. Інколи вже встигали помітити, звідки відбувався постріл.

Танки катались на відстані кілометра. Розстрілювали наші позиції хвилями: масований обстріл, коротка передишка, знову обстріл. Під час кожної хвилі я сідав під навіс і перечікував. Коли обробляли нашу частину гори і снаряди лягали поруч, було дещо неприємно. Все здригається одночасно, по всьому тілу, і картинками перед очима смикається вправо-вліво, наче хтось взяв планету і потрусив. Зверху сипалась земля з перекриття. Із стінок вибивався бетонний пил і стояв у повітрі. В якийсь момент після вибуху поруч я оглухнув на ліве вухо і чув тільки дзвін.

Проблема з танками в тому, що коли вони недалеко, ти не встигаєш почути звук пострілу раніше, ніж звук вибуху і зреагувати; і ланцюжок «бачу — цілюся — стріляю» в танка короткий — це не міномет... Взагалі вся артпідготовка була схожа на гру, де з дірок визирають ховрашки, а по них треба влучити молотком... є така дурна комп’ютерна іграшка... в цій грі ховрашками були ми.

Артпідготовка тривала години три. Потім в якийсь момент я почув звуки стрілецької зброї і крик: «Атака танків і живої сили!» (чи щось таке). Гнітючий час бездіяльності закінчився. Завершилась перша частина марлезонського балету, коли тебе луплять як немовля, а ти нічого не можеш із цим зробити. Настав час, коли можна огризнутись. Танки відпрацювали і перестали лупити по горі, як раніше. Тепер там були і їхні бійці.

Весь бій, разом з танками, тривав годин 5—6. Емоцій було мало (їх взагалі там було мало, наче скрутили на мінімум, на весь час перебування). Це більше схоже на важку роботу з небезпечним обладнанням. Жарко, важко, піт стікає по запилених балістичних окулярах, залишаючи брудні доріжки. Наче ореш поле чи косиш траву. Якоїсь рефлексії тоді вже не було. Просто ставишся до цього як до данини, як до умов задачі, яку треба розв’язати. І розв’язуєш її добре чи погано (я розумію, що можна було і краще, але... хто на що вчився...). Умова: тебе і твоїх товаришів прийшли вбивати. Завадити цьому можна лише в один спосіб — вбити тих, хто прийшов вбивати тебе. Все... Зброя є? Дій.

З часом почала підключатися наша артилерія — по мобільних телефонах передавали, куди класти, викликали вогонь на висоту. В якийсь момент ворог став відступати. Я бачив, як частина їх людей перебігає поле. Доволі швидко, деякі примудрялися робити зиґзаґи. Ще подумав, звідки у них стільки сил?

Іван («Охотнік») був важко контужений. Декілька десантників отримали тяжкі поранення, один помер. Їх під обстрілом з великим ризиком вивозила «беха». Втому бою уламок трохи зачепив руку «Монаха». Зняв шкіру. Його перебинтували, він залишився нагорі. А «Бобру» дісталося серйозніше. Уламки потрапили в плече, їх потім діставали в районі лопатки. Його відвезли вниз у Петровське. Але поки його не відвезли, він сам собі заліпив целоксом рану і продовжував бій, хоча руку поступово віднімало. Потім я знайшов пакетик від целокса і кривавий слід на стіні в його гнізді — достоту хоррор-муві, тільки в реалі.

Полум’ягасник на його кулеметі був пошкоджений чи то кулею, чи уламком. Взагалі, кулеметники в бою користувалися особливою увагою противника. І, напевне, основні збитки теж вони наносили.

Біля штабу я дізнався, що не всі перенесли вчорашній бій нормально. З’явилося декілька деморалізованих бійців. Коли заходив у підвал за хлібом, побачив там кількох хлопців у злегка офігілому стані, з поглядом у нікуди, начебто вони дивилися у прірву. Тоді тільки подумав: «Добре, що це не зі мною». Цим хлопцям, схоже, життя насипало більше, ніж психіка готова була прийняти. І це не питання крутості, а питання індивідуальної стійкості в конкретний момент часу. Можливо, якби не перебування мене там із моїм осмисленим вибором чи якби навантаження було сильніше, то сидів би і я в підвалі без бажання виходити назовні. Тому не засуджую їх та й іншим не раджу. Просто, шкода. Ще більше шкода покалічених та вбитих і їхні сім’ї...