Данило Яневський - Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька

Якими були формальні підстави називати Бандеру «Головою Проводу ОУН» – абсолютно незрозуміло. Адже всі репрезентовані українській і світовій громадськості матеріали стосуються, підкреслюю, виключно «Головного Проводу ОУН» (який невідомо ким, де і коли був обраний/ призначений), а не Проводу Революційного. Крім того, як добре і давно відомо, Провід ОУН (самостійників-державників) очолював до моменту смерті в 1950 р. Роман Шухевич. Провідником «основної» ОУН залишався до моменту смерті в 1964 р. Андрій Мельник. Бандера, натомість, міг висувати претензії хіба на керівництво Закордонними частинами (34) якоїсь ОУН, та й то не всієї, а лише 34 своєї фракції.

І народитися ця фракція, точніше – «відновитися» (а довідатись про це можна в будь-якому пристойному, бажано академічному довідковому виданні) могла тільки після звільнення її майбутніх учасників з німецьких концтаборів. Тобто – аж ніяк не раніше листопада 1944 р.

Саме тоді ці націоналісти, а це були головним чином прихильники Бандери, заарештовані 1941 p., опинилися, головним чином, у Баварії, яка згодом стала частиною американської зони окупації Німеччини. Там вони і створили 34 ОУН під кермом С. Бандери. Невдовзі ця «структура» розкололася – опоненти Бандери не сприймали ані його поглядів, ані методів керівництва.

В основі розколу – діаметрально протилежні погляди на філософію існування майбутньої самостійної Української некомуністичної держави, ставлення до Романа Шухевича та його керівної ролі в збройному спротиві комуністичній окупації. Перманентні свари остаточно завершилися 1954 p., коли прихильники демократичного, а не авторитарно-мононаціонального варіанту побудови евентуальної незалежної України виокремилися в структуру ОУНР (тобто революційну), яку називали також «двійкарями», оскільки заснували цю організацію дві особи – Лев Ребет та Зиновій Матла. Ну, а риску під теоретичними сперечаннями підвів радянський терорист, що забив головних дискутантів – Бандеру та Ребета.

Оглянемо іншу документальну збірку «бандерівської ОУН». Це – електронний архів українського визвольного руху, нещодавно відкритий для дослідників і всіх зацікавлених осіб Центром досліджень визвольного руху. [252]Станом на 20 квітня там викладено 10 129 документів періоду 1917–1991 pp., у т. ч. міжвоєнного періоду (1921–1939) – 9 матеріалів, документів та друкованих.

Це видання: Донцов Д. Патріотизм. Львів: Квартальник вісника ч. 1/9, лютий 1936 р. 26 с, датований укладачами чомусь 1931 p., хоча на титульній сторінці ясно вказано на 1936 р. Ще маємо два примірники брошури «Постанови III Надзвичайного Великого Збору Організацій українських націоналістів, що відбувся в днях 21–25 серпня 1943р.», недатований лист З. Книша до Ярослава Барановського, до якого механічно приліплено листи Мельника до Гайваса, датовані листопадом 1940 р. (все – поганої якості), постанови Першого Конгресу українських націоналістів (у двох варіантах – на 2-х та на 5-ти сторінках), неповний текст постанов Другої конференції невідомо чого (з архіву Миколи Лебедя, квітень 1942 р.), передрук розвідки Степана Рудницького «До основ українського націоналізму» від 1923 р. (станом на цей рік ОУН ще не існувало), неатрибутований уривок зі статті про розкол в ОУН, опис процедури прийому до Організації та текст присяги, постанова про устрій ОУН, ухвалена нібито надзвичайним Великим збором українських націоналістів 1943 р. (хоча ніякого збору ОУН не було і бути не могло), а були збори прихильників Романа Шухевича (та й то не всіх), а також Устрій ОУН, ухвалений Великим її Збором у серпні 1939 p., тобто саме тим, який обрав А. Мельника вождем організації. І це – все.

Насправді це сталося тому, що його не було у Львові. І це насправді дивно. Адже людина, якій випадає така честь, на віки вічні записує своє ім'я в літопис свого народу. Відповіді на це запитання, вірогідно, ми ніколи не дізнаємося – сам він того ніколи і нікому, наскільки це відомо сьогодні, не пояснював. Наразі в нашому розпорядженні є два судження. Перше. Бандера таки мусив увійти до Львова разом із групою Стецька і «Нахтіґалем» – а це, як ми знаємо, планувалося ДО 22 червня. Група Стецька, як пам'ятаємо, опинилася на радянському боці вже ранком 22 червня. Значить, виїхала з Кракова ДО цієї дати. Але, згідно з цією версією, його «в останню хвилину затримали німці в Кракові». [253] В яку останню хвилину? Хто мав таку можливість, окрім, ясна річ, німецької окупаційної адміністрації? – відповіді і на ці питання я не знайшов. Судження друге: німці Бандері заборонили залишати Краків 29 червня – за тиждень після того, як Стахів подав його меморандум «на другий день війни». [254]