Данило Яневський - Проект «Україна». 30 червня 1941 року, акція Ярослава Стецька

18 – 19 липня прихильники «революційних» методів боротьби провели збори (часом її називають «львівською конференцією ОУН(б)»), на яких, вірогідно, вироблялися стратегія й тактика взаємовідносин з опонентами-націоналістами. За два дні, 21 липня, бандерівці видають політичну заяву щодо невизнання Німеччиною акта 30 червня. 7 серпня львів’яни-бандерівці видають «Деклярацію», в якій таврують «мельниківців» у таких висловах: «Організація українських націоналістів п’ятнує в найрішучіший спосіб акцію групи інж. Мельника, що всупереч всього українського народу одинока виступила проти акта самостійности, ізнутра вдарила в основи Української державності. Український нарід ніколи не простить одиницям тим зради, половненої у цю історичну хвилину». [247]

Декларації йшли паралельно з діями. Бандерівці почали полювання за мельниківцями. Наведу лише два свідчення. Перше: «щойно кілька днів по впадку Львова… прийшли вістки про смерть Крайового Провідника ЗУЗ Івана Мицика, що загинув від рук бандерівців, коли по приході німців повертався з Коломиї до Львова. Невдовзі приходить така сама вістка про його заступника Олександра Куца на Волині. Опісля стають відомими перші вбивства при переході кордону. Стало відомим, що диверсанти знищили групу, що йшла на Волинь під керівництвом Ігоря Шубського й Шульги». [248] Друге: «після арешту Стецька ОУН(б) (це вже літо 1941 р. – Д. Я.) іде в підпілля, її очолює Микола Лебідь», який «ініціює братовбивчу війну проти мельниківців і вирішує порахунки збройно». [249]

До справи винищення націоналістів долучилися й німці. Напевно, кати О. Раша. Один з результатів такий: після 30 червня «в різних місцинах Галичини, – за лаконічною нотаткою сучасника тих подій, – було розстріляно близько 100 людей. Зокрема, серед 28 розстріляних під Львовом був Андрій П’ясецький – міністр лісництва в уряді Стецька. Найбільша група (52 особи), була розстріляна під Чортковим на Тернопільщині». [250]

Здавалося би в цьому жодних сумнівів не було і немає.

Але факт фізичного існування такої організації в «матеріалі» (якщо можна так висловитись), тобто в організованих структурах, відомому та видимому керівництві, в практичній діяльності, є, м'яко кажучи, сумнівним. Можна сказати й інакше: безсумнівним є факт існування Організації українських націоналістів, її організаційних клітин та їх діяльності на території західної частини сучасної України (тоді УРСР) у 1939 р. та подальших роках. Сумнівним, більше того – абсолютно антинауковим є намагання пов'язати цю діяльність із іменем Степана Бандери та його Революційним Проводом. Судження типу: ОУН «у 40-х – 50-х роках очолював Степан Бандера», [251] навіть і брехнею назвати не можна.

Переконатись у цьому зовсім просто. Досить пригадати, наприклад, що від перших днів липня 1941 р. всі (або майже всі) прихильники Бандери разом із ним опинилися в умовах «почесної» ізоляції, яку їх прихильники 70 років поспіль так само вперто, як і безпідставно, називають «ув'язненням» у концтаборі Заксенхаузен. Від того часу і аж до кінця свого земного життя всі вони (за невеликим винятком) на території України не були, фізичного зв'язку з «матірними землями» не мали. А якщо й мали, то під пильним контролем НКВС. Ті ж із них, які на територію УРСР десантувалися, відразу (або майже відразу) органами НКВС відловлювалися і безпощадно розстрілювалися.

Перевіримо ці міркування відомостями, інформаціями, документами самої нібито існуючої нібито організації, нібито Бандерою очолюваної.

Зробити це зовсім просто. Досить вбити в рядок будь-якої пошукової системи адресу http://ounuis.info/. Це – адреса Архіву ОУН – Української інформаційної служби в Лондоні. В розділі «Розширений пошук в архіві ОУН» натрапляємо на перелік 162 книг (у розділі «Бібліотека»), ЗО бофонів, листівок, мап у розділі «Колекції», 14 документів у розділі «Фонди». Є і розділ «Листи до Степана Бандери» за 1946–1960 pp. (хоча він загинув роком раніше). Суть листування розкриває анотація до цього розділу: «Листи до Степана Бандери – Голови Проводу ОУН відображають широкий обсяг його спілкування з членами Організації, представниками інших українських об'єднань, редакціями видань, громадянством, давніми друзями (напр. М. Климишиним). Ящик з особистими документами С. Бандери, в тому числі й листами, був частиною «мюнхенської» архівної колекції. Перша частина листів до С. Бандери (арк. 1 – 59), стосується періоду 1946–1956 рр. Листи адресовані Голові Проводу ОУН особисто, крім першого, яким Осип Базюк (український робітник з Франції) звертається до «пана Пушки» [очевидно, Тюшки – Ред.]. Особливий інтерес для вияснення обставин формування архівної колекції та планів створення повноцінного архіву має лист до С. Бандери І. Яцкевича від 01.10.1951 р. Зі змісту цього листа слідує, – переконані укладачі архіву – що ініціатором створення Архіву ОУН був саме Бандера (арк. 12). Значна частина листування – це привітання з нагоди різних свят».