Микола Аркас - Історія України-Русі. Том 1

У першій половині Х віку молода Болгарія дуже притиснула була Візантію: цар болгарський Симеон підбив під свою кормигу ввесь Балканський пів-острів, так що Візантії доводилося круто. З наступником Симеона - Петром Візантія мусіла уложити дуже непочесну за-для себе згоду: вона признала Петра царем, а Болгарську церкву незалежною, віддано було за Петра візантійську царівну та ще до того візантійський імператор зобовязався платити Болгарії що-року данину. Як став імператором Никифор Фока, то він зрікся давати дань і послав до Святослава послів, прохаючи його, щоб він допоміг йому проти Болгарів. За таку поміч цар послав Святославові великі дари. Святослав зрадів такому випадкові і зараз таки з дружиною своєю рушив на Дунай та під Доростолом (де тепер Силістрія) розбив болгарське військо. Се так вразило царя Петра, що він заслаб і скоро вмер, а Святославові так сподобалося у Болгарів, що він остався у них, осівши у городі Переяславці (у Преславі на Дунаї, коло Тульчи). Зосталася його мати Ольга у Київі сама із трьома його синами: Ярополком та Олегом, та третім Володимиром, що родився ніби то од Ольгиної клюшниці Малуші.

Тим часом, поки Святослав жив у Переяславці, промінявши свою Україну на Болгарію, під Київ підступили й облягли його навкруги Печеніги. Печеніги, сей азіятський народ, ще в 880-тих роках прийшов з Азії, натиснув Угрів і присилував їх посунутися на Дунай, а сам з своїми ордами, розкинувся на всій простороні од Дону до Дунаю і більш як 150 літ шарпав Україну. Печеніги так облягли Київ, що ніяк не можна було з города вийти.

Викликали Святослава з Болгарії. Він зараз рушив під Київ і прогнав Печенігів у степ. Але йому не хотілось оставатися дома і він знову задумав вернутись на Дунай. Тоді Ольга почала просити його не кидати рідного города й не покидати її на старості літ, а він одмовив їй, що в Переяславці йому краще жити, ніж у Київі, бо там є всячина: туди йде від Греків золото, срібло, дороге вбрання, вино, всяка садовина і городина; від Чехів та Угрів: срібло й коні; з України: шкури, віск, мед, невільники. Ольга прохала його зостатися хоч до її смерти і справді скоро померла. Поховали її під Десятинною церквою у Київі.

А Святослав, поховавши її, настановив у Київі за князя старшого свого сина Ярополка; у Деревлян, в Овручу - посадовив другого свого сина Олега; Володимира-ж прохали до себе Новгородці, і Святослав послав його до них з дядьком його Добринею, а сам подавсь знову на Дунай.

Але поки він був у Київі, Греки замирилися з Болгарами й підмовили їх, щоб вони не пускали до себе Святослава. Літописець оповідає, що ледве він підійшов до Переяславця, як на зустріч йому прийшло болгарське військо й не пустило доступитися до города. Вже почали були Болгари перемагати дружину Святославову. Тоді він зібрав її і сказав, що умре тут, а добуде Переяславець. Кияне знову накинулись на Болгар, розбили їх і увійшли у город. Святослав зараз дознався, що се Греки підмовили Болгарів, і послав своїх послів у Візантію, щоб вони так сказали грецькому цареві: „Іду на твою землю і хочу взяти Царград, як здобув собі Переяславець". Греки послали йому дари й довідавшися, що в нього тільки 10 тисяч війська, тим часом виставили проти його ніби-то аж 100 тисяч. Але Святослав розбив те військо й став наближатись до Візантії, грабуючи все по дорозі та палячи городи. Узявши Филипополь, Святослав, щоб налякати Болгарів, ніби-то звелів посадити на палі 20 тисяч чоловіка. Се так налякало їх і такий жах обняв усіх, що вже инші міста, не боронячись, піддавалися йому. Святослав вже наближався до Царграду, як імператор Іван Цимісхій, що заступив Никифора після його смерти, вислав до нього послів з дарами. Багато набрав Святослав тоді з них дані, - брав він і на живих своїх вояків і на мертвих, кажучи, що се буде на їх жінок і дітей.

Але Цимісхій не кидав думки виперти Русь з Болгарії, бо такий сусіда був дуже небезпешний для Греків, і от, зібравши величезне військо, в-сам-перед пішов він до столиці болгарської - Великої Преслави, що була недалеко Шумли (тепер Преслав, по турецьки Ескі-Стамбул). Там замкнувся з своїм військом воєвода Святославів Сфенкел (мабуть Свенельд), а з ним був і болгарський цар Борис, син Петра, що його Святослав держав у неволі. Два дні боронилася Русь, але у велику пятницю місто було взято, Сфенкел з невеличкою купкою утік до Святослава, що сидів тоді у Доростолі, а царя Бориса Цимісхій признав Болгарським володарем. Се дуже вподобалося Болгарам і вони стали допомагати Грекам. З Преслава Цимісхій пішов до Доростола, обгорнув його навкруги військом, а з Дунаю - своїм флотом. Велика січа була під сим городом. Вже Греки почали були перемагати Святославову дружину. Тоді він крикнув на свої вої: „Нема вже нам де подітись! Хоч неволею, а мусимо стати до бою; а не посоромимо-ж землі Руської та поляжемо тут кістьми: мертві-бо сорому не мають! А втічемо, то буде нам сором. Як поляже моя голова, тоді самі за себе думайте-гадайте". Одбилася Русь од Греків і замкнулися вони у Доростолі. Три місяці видержували у місті тяжку облогу, кілька разів хотіли вихопитися з міста, але їм не щастило. Грецький історик оповідає, що між вояками Святославовими було багато жінок, одягнених і узброєних, як чоловіки, і билися вони ще завзятіше од них. У-ночі виходила Русь з города, забірали побитих, роскладали на березі Дунаю великі вогнища, на них палили мерців, а як що вбитий був значного роду, то приносили богам жертви. Усе се робили з дуже великим галасом, співами й плачем.