Микола Аркас - Історія України-Русі. Том 1

У битві 24 липня (юля) Святослав був поранений і трохи не попав у неволю. Се була остання битва. Після неї Святослав оддав Грекам узятих в боях невольників, зрікся Болгарії й замирився з Цимісхієм. Склавши сю згоду, Святослав схотів побачитись з імператором. От що говорить грецький вчений Лев Діякон, що своїми очима все те бачив, про стрічу візантійського імператора з Святославом: „Імператор виїхав на берег Дунаю з великим почтом; одежа на ньому й на усіх, що були з ним, була дуже дорога й уся сяяла самоцвітним камінням, сріблом та золотом. Назустріч йому виплив човен, а на йому була невеличка купа людей; усі гребли веслами й князь теж, тому його не можна було одразу розпізнати. Як човен під'їхав, князь кинув весло і встав. Він був невеликий на зріст, але дужий, широкий у плечах і з товстою шиєю чоловяга; лице в його суворе й недобре, ніс плескуватий, очі сині, брови густі, вуса довгі й покуйовждені, борода голена, а голова обстрижена, - тільки довга чуприна висіла на маківці; у правому вусі дорога сережка, а зодягнений був у просту білу сорочку, - трохи біліщу, ніж у дружинників".

Побалакавши з царем, він одїхав і незабаром з усим військом рушив до Київа. Греки тим часом дали звістку Печенігам, що Святослав вертається до-дому з невеликою дружиною і везе з собою багато всякого добра. Печеніги, почувши про се, засіли над Дніпровими порогами й стали дожидати його там. Довідавшись про се, Святослав остався зімувати в устю Дніпра. Скоро не стало в дружини харчу і вони поїли усі свої коні. Тоді Святослав зібрав свою дружину, і на раді положили - пробитись крізь Печенігів. Але Печенігів була велика сила і вони із своїм ватажком Курею кинулися на Святославову дружину й повбивали мало не всіх. Тільки Свенельд якось щасливо промкнувся в Київ, не знати - човнами, чи суходолом на конях. Святослава самого теж вбито, а з черепа його печеніжський ватажок, кажуть, ізробив чашу, окував її золотом і на бенкетах пив із неї вино. Так скінчив своє життя Святослав у 972 році. Мав він тоді усього яких тридцять літ.

Після Святослава зосталися сини: Ярополк у Київі, Олег у Деревлян і в Новгороді - Володимир.

Сім літ - між смертію Святослава й Володимировим князюванням У Київі - сі три брати воюють між собою. Літопись оповідає, що перш за все вийшла війна у Ярополка з його сусідом Олегом. Причиною був ніби-то згадуваний вже не раз боярин київський Свенельд.

Син сього Свенельда - Лют, блукаючи якось по лісах на ловах за звіром, забрів у деревлянські ліси і там стрівся з Олегом, що теж був на полюванні. Довідавшися, що се син Свенельда, Олег дуже розсердився і вбив його (мабуть була якась ворожнеча між ними). Свенельд, як прочув про се, схотів помститись за сина і став намовляти Ярополка, щоб він одняв у брата Олега Деревлянську землю. Довго Ярополк не приставав на се, а потім послухав старого боярина і пішов війною на брата.

Коло міста Овруча вони зійшлися, і Ярополк розбив братову дружину; вона кинулася до городської брами, шукаючи захисту у місті. По-перед брами був рів, а через нього перекинутий був неширокий місток; дружина, тікаючи од ворогів, поспішалася в город і так натиснула на міст і натовпилась на йому, що люде й коні почали падати у рів і багато народу там загинуло. Туди-ж упав і Олег. Як тільки Ярополк увійшов у город, він звелів знайти братове тіло, гірко плакав над покійником-братом і звелів поховати його, дорікаючи Свенельдові, що помстою своєю він довів його до братовбивства.

Перечувши про се, Володимир дуже злякався і втік з Новгорода до Варягів за море шукати помочі, а Ярополк послав свого воєводу у Новгород і підгорнув се місто під себе. Через якийсь час вернувся Володимир од Варягів з чималою дружиною й повиганяв з своїх волостей Ярополкових посадників, а тоді надумав іти війною на Ярополка. Але попереду поклав підбити собі Полоцк, щоб мати більш сили для боротьби з братом. Літопись оповідає про се иначе - ніби-то він пішов на Полоцьк, тому, бо прочув, що тим часом Ярополк посватав доньку полоцького князя Рогволода - Рогніду й заручився з нею. Володимир послав до Рогволода своїх сватів, але Рогніда одмовила їм: „Не роззую сина рабині і не піду за його", натякаючи сим на те, що Володимир був син простої клюшниці (тоді був такий звичай, що молода після шлюбу мусіла роззувати молодого). Дуже розгнівавсь Володимир і саме тоді, як поїзжане зібралися вже везти Рогніду до Ярополка, напав на Полоцьк, убив Рогволода і двох синів його, силомиць узяв Рогніду собі за жінку і подався на Київ, де заперся Ярополк. Тут він побачив, що не легко добути брата свого у Київі і став підмовляти Блуда, боярина братової дружини, щоб той як-небудь зробив так, щоб Ярополк вийшов із города. Блуд згодився, пішов до Ярополка і став радити йому й вмовляти його, щоб він скоріш пішов до Володимира й сказав йому так: „Ти подужав мене, брате! Бери собі Київ, а мені що даси, те й візьму". Так воно й сталося.