Володимир Сідак - НАЦІОНАЛЬНІ СПЕЦСЛУЖБИ В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 рр.

Крім того, спеціальні заходи повстанських рухів різних політичних орієнтацій висвітлюються на сторінках праць інших сучасних істориків України. Для прикладу можна згадати роботу В.Верстюка з історії махновського селянського руху [53] 23 , де автор не обходить увагою проблеми розвідувальної діяльності та підтримки внутрішньої безпеки у селянській армії Н.Махна.

Питання організації повстансько-підпільного руху в Україні проти більшовицького режиму порушуються у монографії І.Біласа, присвяченій розгляду історії радянської карально-репресивної системи в Україні [54] 10 .

Сучасні дослідники звертаються й до проблеми діяльності іноземних спецслужб в Україні на рубежі 19-20 ст. і в період, що розглядається [55] 198; 191 . Цікаві відомості про розвідувально-підривну роботу спецслужб Австрії, Німеччини, радянської Росії подано у збірнику статей "Останній гетьман" [56] 158 , присвяченому державотворчій діяльності Гетьмана П.Скоропадського. Викликає, однак, подив, чому його автори при розгляді діяльності адміністрації П.Скоропадського зовсім обійшли увагою такий пріоритетний напрям її роботи, як творення збройних сил та правоохоронних органів Української Держави.

Отже, у зв'язку з появою окремих спеціальних праць з історії українських національних спецслужб 1917-1921 рр. та праць, де автори порушують її окремі аспекти в процесі висвітлення інших питань, вдалося на даному етапі розвитку історіографії проблеми просунутися вперед у справі відновлення об'єктивної історії минулого спеціальних органів нашої державності.

Аналіз історіографічних праць свідчить про те, що на всіх трьох етапах розвитку історіографії з вказаної проблеми спецслужби України названого періоду були предметом наукових досліджень. Але не системного, не комплексного, а спорадичного, фрагментарного, що давало уявлення лише про окремі, до того ж майже не пов'язані між собою аспекти діяльності спецслужб України. Не кажучи вже про те, що вони ніколи не були предметом наукового аналізу з точки зору генезису їх функціонально-діяльнісного становлення.

Виходячи з цього, автор поставив за мету: на основі вивчення нововиявлених опублікованих і неопублікованих документальних матеріалів, наукових праць, публікацій у пресі та мемуарів, по-перше, відтворити передумови, обставини і закономірності створення національних спецслужб України 1917-1921 рр., по-друге, простежити процес їх становлення, розкрити особливості функціонування як окремої важливої складової української державності.

При визначенні джерельної бази дослідження автор керувався певними методологічними орієнтирами. Головними серед них є принципи об'єктивності, єдності історичного та логічного, соціально-економічної та політико-ідеологічної зумовленості діяльності спецслужб. При цьому враховувалось, що останні чинники, особливо політико-ідеологічні, накладали відповідний відбиток на джерельну базу, яка була в розпорядженні автора. Тому наукове дослідження історії національних спецслужб часів Української революції 1917-1921 рр. здійснювалося шляхом комплексного аналізу всієї сукупності джерел, де містилася та чи інша інформація з проблеми. При цьому ретельно вивчалися конкретні документи, зіставлялися та критично оцінювалися отримані дані. За своїм характером одні джерела безпосередньо стосуються формування й діяльності спецслужб України, інші - спецслужб тих держав, котрі проявляли певну активність в Україні або вели протиборство з Українською державою та її силовими структурами. До джерел з проблеми були віднесені й ті, котрі характеризували оперативну обстановку в Україні (її зовнішні й внутрішні чинники) або ж відображали процес функціонування інших державних інституцій України, котрі тим чи іншим чином були причетні до оборонних зусиль, державного будівництва, зовнішньої політики Української держави.

Джерела студіювання історії українських спецслужб виокремлені в такі групи: матеріали певних архівних фондів (архівні джерела); публікації тогочасної преси (насамперед офіційні періодичні видання); мемуарна література сучасників фундації українських спецслужб; офіційні збірники документів різних формацій національної державності; специфічну групу джерел становлять Конституція України та інші нормативно-правові акти, що визначають роль і місце Служби безпеки України, спеціальних служб взагалі в сучасному державному механізмі, котрі дали змогу більш точно з'ясувати питання спадкоємності досвіду національних спецслужб. Звісно, ще одну окрему групу джерел складають наведені вище доробки дослідників проблеми. При цьому враховувалося, що архівні матеріали можуть виступати і як першоджерела (якщо це вихідні оперативні документи, циркуляри, постанови керівних органів), і як вторинні документи (коли вони узагальнюють агентурні дані, повідомлення спеціальних підрозділів тощо).