Володимир Сідак - НАЦІОНАЛЬНІ СПЕЦСЛУЖБИ В ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ 1917-1921 рр.

Зрозуміло, що така наступність в кадровій політиці скоріше була явищем вимушеним, а не закономірним. Залучення до співробітництва "старих" досвідчених кадрів не знімало з порядку денного завдання підготовки власного корпусу співробітників спеціальних служб України, особливо на перспективу. Адже, по-перше, контингент колишніх фахівців не був безмежним, більшість працівників силових структур царату перейшла на службу до "білого руху", емігрувала або схилилась на бік радянської влади, сподіваючись, що вона відродить "сильну і єдину Росію". По-друге, частина співробітників царських органів безпеки, що потрапили на службу до аналогічних відомств УНР, виявилися людьми безпринципними, готовими служити будь-кому. Згадуваний вище Герасименко служив і Центральній Раді й був начальником охоронного відділення при штабі білогвардійського генерала Буєлова [504] 54, спр.69270, т.4, арк.47-48, 129 .

Все це свідчило про нагальну потребу виховання генерації кадрових співробітників спецслужб республіки, які б поєднували високу кваліфікацію з політичною лояльністю, відданістю державним інтересам України, високими моральними якостями. Про риси характеру майбутнього оперативного співробітника дуже влучно висловився начальник Інформбюро М.Красовський: "Інформбюро не може тримати в своїх рядах людей аби-яких, для котрих однаково, чи бути учителем, чи військовим, чи духовною особою, аби заробляти хліб насущний і, відбувши свої урядові часи, скрізь голосно заявляти, що він виконав свій службовий і громадянський обов'язок і має право на різні допомоги від держави... Не досить навіть щирого бажання виконувати все, що буде сказано. Треба самому себе почувати здатним до ідейної боротьби зі злочинністю, не рахуючись з тим, чи буде за це від когось подяка чи ні. Треба всякий злочин органічно ненавидіти і нищити його, находячи в цьому моральне задоволення..." [505] 233, ф.1078, оп.2, спр.70, арк.64 . Про те, які зусилля докладалися для вирішення кадрового питання, йшлося вище.

Отже, в ході безперервної збройної боротьби УНР за своє існування у 1919-1920 рр. були поновлені, розвивались і вдосконалювались її спеціальні служби як військові, так і загальнодержавні. Використовувався досвід органів безпеки попередніх формацій української державності. Структура спецслужб формувалась і коригувалась з урахуванням динаміки воєнної та оперативної обстановки в країні. Екстремальні умови вимагали адекватного рівня організації роботи усіх ланок, належної їх взаємодії у боротьбі на таємному фронті. І цьому приділялася увага. Докладались зусилля до визначення правової основи функціонування спеціальних інституцій. Вони використовували всі відомі на той час форми і методи оперативної діяльності. Кваліфікованіше (порівняно з періодом ЦР) стали здійснюватись заходи на таких напрямах, як захист державної і військової таємниці, внутрішня безпека військових формувань, протидія диверсійним та терористичним актам противника. Під контролем Центральних розвідувальних і контррозвідувальних структур діяли їх регіональні органи. Спецслужби вели пошук нових форм і методів оперативної діяльності. Проводилася робота по відповідній професійній підготовці та вихованню кадрів.

Вистачало й недоліків в організації діяльності спеціальних установ, вирішенні ними питань внутрішньої безпеки, застосуванні запобіжних дій стосовно акцій противника. Не були скоординовані належним чином зусилля військових спецслужб Армії УНР та УГА після їх об'єднання. Але, якби й не ці недоліки, то лише силами спеціальних служб, яким бракувало кваліфікованих працівників і достатнього досвіду роботи, важко було захистити країну. Незважаючи на відчайдушну боротьбу Збройних сил УНР і широкий повстансько-підпільний рух, Республіка не змогла врятувати суверенітет у протиборстві з могутнім зовнішнім противником. За словами прем'єр-міністра УНР І.Мазепи, тогочасна Україна опинилася "між молотом і ковадлом" [506] 138, т.2,с.73; 8, спр.68863, арк.48-49 . У листопаді 1920 р., зазнавши серйозної воєнної поразки, Директорія УНР змушена була емігрувати за кордон.

Серед внутрішніх причин поразки Директорії УНР однією з найголовніших слід назвати відсутність належної єдності нації, а відтак і слабкість національної еліти. Найактивнішою у розбудові незалежної держави була українська інтелігенція, яка складала лише маленьку частку населення. Вкрай слабка національна буржуазія також виявилася неспроможною консолідувати народ і підняти його на боротьбу за створення самостійної держави [507] 212, с.329-331 . Не можна ігнорувати й зовнішні причини поразки. Передусім слід назвати змушеність вести жорстоку збройну боротьбу як на сході, так і на заході, з ворогами, з котрих кожний окремо був сильнішим за українську армію. "Але, - як зазначив один із авторів "Історії українського війська", - причини зовнішньої натури грають у долі народу другорядну ролю - бо ж кожна сама в собі сильна нація найде собі все приятелів..." [508] 90; 122, с.460-461 .