Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

Отже не диво, що населення само, як сказано, шукало якихсь засобів рятунку. Самосуди не могли задовольнити.

Це були швидче акти помсти, розправи, а не охорони.

І от цілком природним шляхом виникає „вільне козацтво”. Найбільш свідомий, — політично й національно, — елемент села брав на себе завдання охорони порядку й ладу в своїй околиці. Складалась орґанізація, розпреділяла ролі, вводила дісціпліну, діставала зброю, коней, заводила навіть форму одягу й несла охоронну службу в своєму районі. Одне село зносилось з другим, волость з волостю, орґанізації вільного казацтва перекидались у другі повіти. І таким чином пішли „сотні”, „куріні”, „коші” козацькі. Особливо цей рід самооборони населення розвинувся в прифронтовій смузі, де найбільше було дезертирства й грабіжництва. Через те на тому самому з'їзді комісарів ті комісарі, що були з прифронтових ґуберній, гаряче обстоювали необхідність піддержки й розвитку сієї корисної й природної орґанізації населення. А комісарі з дальших ґуберній, де ця орґанізація ще не встигла прищепитись, побоювались її, страхалися „самочинности” й були проти неї.

Але Ґенеральний Секретаріат справедливо бачив у ній один із засобів хоч трохи навести лад у краю. Практика вільного козацтва вже показувала, що вільне козацтво притягало елемент розвинений, революційний і національно свідомий. Був навіть якийсь романтизм у всьому духові цих сотень, курінів, навіть в одягу (жупани, старі шаблі, козацькі шапки). Сам народ пригадував колишні часи, обтирав порох з старих, забутих традіцій і звертався до них за порятунком.

Але знов таки, щоб допомогти й цьому явищу, треба було засобів, треба було грошей, зброї, одежі для добровільних охоронців ладу й життя населення.

І знов натикався Ґенеральний Секретаріат на стіну, знову почував себе безсилим, позбавленим усякої можливости робити щось корисне й необхідне для орґанізації краю.

5. Туга за владою.

А Ґенеральний Секретаріат уважався ж владою, Урядом. Все населення тепер дивилось на його як на єдиного упорядчика всякого лиха й неладу. Він мусів навести порядок, дати людям хліба, спинити грабіжи, навезти товарів, прикрутити дезертирів, хабарників, спекулянтів, спинити війну, розпреділити землю, поліпшити залізні дороги, підвищити платню служащих, обмежити й знищими здирство та експлуатацію капіталістів. Адже Ґенеральний Секретаріат був тепер Правительством України.

А це Правительство не мало навіть тих кільки десятків тисяч рублів для завдатку київській городській Думі, без якого цей „демократичний” орґан не хотів пустити в смердючий отель Правительство. Петроград не відповідав на домагання Ґ. Секретаріату, на його донесення в справі орґанізації краю. Це була розрахована, подла провокація вигнаних можновладців: а ну, мовляв, нехай попробують без усяких засобів творити свою автономію! Нехай здіскредітують себе перед своїм власним народом, нехай на них окошиться гнів населення за все те паскудство, яке ми там наробили.

Населення ж не знало цих єзуїтських способів боротьби Тимчасового Правительства з його волею. Населення бачило свій Уряд, воно ждало від його праці, помочі, всього того, для чого повинен істнувати дійсно народній Уряд.

А згага сильної, твердої влади була не тільки у широких мас населення, не тільки у знервованого й втомленого обивателя, але й у більш орґанізованих, свідомих елементів, навіть серед кругів самої Центральної Ради, їм так хотілось, щоб був, нарешті, справжній, свій, сильний, порядкуючий Уряд, що вони забували все, що знали, й в один голос кричали Ґенеральному Секретаріатові: „Беріть владу в свої руки! Та будьте ж сильні, тверді, будьте справжнім урядом!”

І коли все ж таки, не вважаючи на їхнє жагуче бажання, на благаюче домагання всього населення, яке так охоче приймало ту тверду владу, коли тої влади Ґен. Секретаріат не виявляв, його обвинувачували в неумінню, в нетвердости, в нездатности бути урядом.

І Ґенеральний Секретаріат під батогами цих криків, під пресом дійсної потреби дати лад розколошканому краєві робив надлюдські усилля, щоб справді, не діскредітувати перед усім народом ідею української влади.

Але що він міг зробити, коли, насамперед, кровоточива рана в тілі народу, ота війна, оте джерело всякого неладу, знесилля й анархія, коли та рана не загоювалась, коли її руська буржуазія не переставала піддержувати, роз'ятрювати? Що міг зробити новонарождений український Уряд, коли він мав зв'язані руки, коли в найважніших галузях господарського життя йому було перекопано шляхи?