Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

Для яскравішого уявлення тодішнього моменту приведу короткий ґазетний відчит з тих днів, з якого можна виразніше бачити позіції, на яких стояли ті дві течії в Ц. Раді: за одкинення й за приняття.

„На повній Раді.

Шоста сесія Ц. У. Ради почалася 18 серпня н. ст. о 7 год. увечері й по залагодженню всяких формальних справ вислухано привіти представників неукраїнської демократії. На деннім засіданню 20 серпня велася діскусія з приводу рефератів Ґенерального Секретаріату про переговори з петроградським правительством. Записалося 59 бесідників.

З початку засідання ґенеральний контрольор Рафес доповнив реферат В.Винниченка з попереднього дня характеристикою політичного моменту, в якім з'явилася Інструкція. Взаїмні відносини сил за час, що відділював Інструкцію від приїзду до Київу міністрів, змінилися. Делеґацїї прийшлося тепер боронити саму ідею угоди. Але у правительства все ж замітне щире бажання зберігти в силі угоду з 15 липня. Члени делеґації глибоко переконані в тім, що в дану хвилю й від даного правительства більше не можна дістати, ніж воно дало. Коли має слушність Церетеллі, що революція перейшла від офензіви до дефензіви, то опублікована Інструкція се maximum можливого в теперішню хвилю.

Любинський (нац. рев. пар.) говорив про те, що приняття „сього неграмотного письма” або посилка його назад буде мати прінціпіальне значіння, себто вкаже прінціпіальну позіцію Центральної Ради. В такий бойовий день треба членам Ради показати або свою солідарність або виявити, що в Раді є миші, які втікають з корабля під час пожару. Але все ж бесідник вірить, що найдеться лінію угоди. Переходячи до Інструкції, Любинський, що стоїть на становищі установлення державного ладу до Установчих Зборів, в які він не вірить, запропонував відкинути сей документ. Він далекий і від українських ідеалів і від гасел, проголошених російською революцією. Се крок у пропасть, в яку на думку бесідника хочуть вкинути українців представники „братнього” народу. Коли се простий розпорядок правительства, ми повинні його приняти, коли признаємо правительство, й відкинути, коли його не признаємо. В останнім разі — боротьба, для котрої українці мають досить сил, і можуть побідити. Виводи бесідника й суть запропованої ним резолюції такі: цілком відкинути резолюцію й заявити правительству, що ми не признаємо його, й перестерегти його перед дальшими ганебними нападами на українські права.

З великою промовою при напруженій увазі авдіторії виступив В. Винниченко, що зложив наперед таку заяву: „Я постановив сам для себе вийти з складу Ґен. Секретаріату незалежно від приняття або неприняття Інструкції, тому говорю яко член Ц. Ради й с-д. фракції. Говоритиму зовсім отверто, не боячися нападів ні зліва ні зправа, ні з якого то не було-б боку”. „Інструкція—говорить бесідник — миршавий клаптик паперу, кадетська творчість. Перше вражіння делеґації від Інструкції — ганьба, обида. І через те перша нарада делеґатів мала бурливий характер. Але далі делеґати зважили всі обставини, виходячи з інтересів краю й революції, та прийшли до иншого настрою. Нарада ж делеґації з комісарами українських ґуберній показала, що треба взяти те, чого добилися в дану хвилю”. Бесідник зовсім годиться з крітикою Інструкції, та не про се треба говорити. Треба говорити про те, що робити? Сумуючи відношення членів Ради до Інструкції, Винниченко, повторюючи сказане ним у Малій Раді, вказав на три течії: відкинути, зіґнорувати, приняти. Значну частину промови присвятив докладній аналізі виводів перших двох течій і їх крітиці, відомій з промови бесідника в Малій Раді. Дещо подрібнійше задержався цим разом Винниченко на можливих наслідках пропонованого розриву. Контрреволюція на Україні дозріває безумовно. Про се говорить успіх чорної сотні в київських виборах і настрій в Одесі. „Відкинувши Інструкцію, ми зірвемо з неукраїнською демократією, а без її підтримки трудно буде нам справитися з контрреволюцією. В результаті: ростіч з не-українцями, розділ між самою українською демократією, сварки й може різня, — а орґанізаційної роботи не може бути. Говорять про заклик народу до рішучої боротьби. Та забувають на загальне воєнне положення. Для нас небажаний прорив фронту й поява німців. Спинитися тільки при орґанізаційній роботі при розриві, нам не вдасться. Наш розрив зрозуміють народні маси по своєму, переходячи від слова до діла, а розвитку їх поступовання ми не можемо передбачити. Тому треба виходити від розуму, а не від почування. Я — говорив бесідник — передбачаю настрій в разі відкинення Інструкції: не буде Центральної Ради, а буде нелеґальна орґанізація. Зачнеться упадок, апатія. Не треба позволити себе спровокувати! Коли позволимо так зробити, наші вороги тільки руки потиратимуть від задоволення. Порівнання з Фінляндією не говорить нічого, бо ми по своєму політичному розвиткові не стоїмо нарівні з Фінляндією. П'ять ґуберній не повинні нас страшити. Так не лишиться, коли ми віримо в свої сили й революцію. Не клаптики паперу дають право. Се тільки відбитка взаїмних відносин сил, яка зміниться при инших взаїмних відносинах. Треба взяти п'ять і добувати далі. Коли відкинемо Інструкцію, скажуть: Українці ще не доросли до політичної власти. Я — закінчив бесідник — оптіміст і вірю, що Центральна Рада не допустить се зробити”.