Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

І таким чином руська демократія кроввю пролетаріата заплатила за дальше панування визискуючих кляс.

8. На підставі угоди.

А тим часом у Київі йшла гарячкова, піднесена, незвичайна робота: на підставі угоди будувалася реально, наочно, в подробицях українська державність.

Було три головніші сторони цієї роботи. Перша: стати, дійсно, урядом української землі. Але не тільки урядуючим, наказуючим і вимагаючим урядом, але й орґанізуючим, даючим, творячим. Усі скарги, незавдоволення, болі, все безладдя, розхитаність управління й господарства, створені війною й революцією, все це ми одважно брали на себе, все це ми повинні були заспокоїти, уладнати, навести на тверду, нормальну путь. До нас сипались сотнями в день телеґрами, заяви, прохання, вимоги; від урядовців, від інстітуцій, від громад, товариств і окремих людей. Вимагали часто абсолютно неможливого, вимагали такого, якого нігде ніколи в звичайних урядів не вимагається. Наприклад: щоб Ґенеральний Секретаріат наказав жінці прохача не зражувати його й покинути своїх коханців.

Бо на нас дивились, як на свій уряд, свій, простий, народній, який до всякого болю може й повинен поставитись уважно, який має силу все зробити.

І це було досить траґічне становище. Бо ми тої сили матеріальної, фізичної все ж таки, не вважаючи на угоду, не мали. Ми все містились у тих самих двох закапелочках, де не було місця для двох столів. Ми навіть не мали ніяких засобів відповідати на ту масу звертань до нас.

Друга сторона нашої роботи була в остаточному порозумінню з неукраїнськими „меньшостями”. Без них ми, як сказано, не могли вважатися владою всієї людности України; без них ми не могли мати відповідного довірря й авторітету серед населення городів; без них ми не могли мати затверження нашого уряду Тимчасовим Правительством; а без цього не могли мати відповідних фінансових засобів, без яких ніяке урядування, яке б моральне довірря воно ні мало, не могло провадитись успішно.

„Меньшости”, розуміючи це, старались на цьому виторговувати собі більше місць у Раді, в Секретаріаті, ставили ріжні прінціпіальні проґрамові вимоги, ціль яких була все та сама: обмежити правосильність Ради та Секретаріату й піддати нас під залежність від Петрограду. Вони все ж таки (крім єврейських партій) не могли примиритися з перемогою українства й все намагалися якось затримати її дальший поступ, загальмувати й тримати на status quo.

Таке відношення меньчостей з одного боку й необхідність здобути яко мога швидче „узаконення” державности й засобів для її будування, це вимагало від нас надзвичайного напруження нервів, такту, стриманости й разом з тим невтомної роботи й кипіння серед тисячі ріжних дрібних і великих труднощів.

І третя сторона: знов таки та сама внутрішня самоорґанізація, творіння власних державних апаратів. Людей було мало; знаття, досвіду, уміння ще меньче; відповідних для того матеріальних засобів зовсім обмаль.

А головне — людей мало.

Вже не було мови про партійність служащих у тому чи инчому Секретарстві. Есдек з радостю хапав есера й давав йому високу посаду, коли той виявляв якесь знання справи. Ради бога, людей!.. кричав кожний Ґенеральний Секретарь. Людей і хоч трошки грошей, бо не можуть же люди помірати з голоду. Хай ні члени Ради, ні Ґенеральні Секретарі не одержували ніякої платні, вони якось могли істнувати, але не можна ж було всю державну роботу ставити на ґрунт якогось аматорства, філантропії.

А ні грошей, ні помешкання, ні права користуватись державними засобами ми не могли мати, поки не відбудеться остаточне порозуміння з меньчостями й затвердиться Петроградом.

І, нарешті, це порозуміння таки сталось. 25. VII (н. ст.) відбулося перше засідання комітету Центральної Ради, або, як звалось инакше „Малої Ради” з участю представників неукраїнської революційної демократії.

Це був один із кращих моментів у співжиттю ріжних національностей на Україні. Була до певної міри щирість у примиренню, було бажання дружнього співробітництва й творіння спільного діла, було бажання забути старі непорозуміння. І знов мушу підкреслити: особливо ця щирість виявлялась у представників єврейських організацій. Вони вже приняли в свою свідомість Центральну Раду, як свій орґан і виступали в йому, як рівні члени його, з рівними правами політичними й національними: представник сіоністів промовляв староєврейською мовою, тим маніфестуючи й прихильність сіоністів до української державности й рівноправність єврейства в цій державности.