Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

І, розуміється, всі це бачили: й самі три міністри, й увесь Тимчасовий Уряд, і неукраїнська демократія. Але мусіли удавати, що не бачили, й мусіли згожуватись з тим, чого не хотіли бачити.

5. Кому охота битись за чуже?

Крім того, що до неукраїнської демократії, то таке відношення з її боку було тим легче, що значна частина її складалась з тих національностей, які вже не так дуже були зацікавлені в пануванню іменно руської нації на Вкраїні. Це були євреї й поляки. Особливо євреї, чисто єврейські політичні партії поставились розсудливо, а деякі з них навість прихильно до ідеї української державности. Не маючи самі претензій на національне панування на Україні; розуміючи, що при демократичному ладі пануюче становище повинна заняти та нація, яка складає більшість населення; розсудивши, що українці не сьогодня, то завтра неминуче витиснуть панування руських, вони не мали ніяких підстав для боротьби з українством за панування руських. Вони приняли в свою свідомість ідею української державности, як факт, як щось природне й неминуче, вклали її в свій світогляд, пристосували до її свої власні прагнення й цілком свідомо, рішуче й послідовно узнали себе громадянами Української Держави в тій формі її, в якій зазначалось в Універсалі.

З цього погляду цікаво зазначити резолюцію Бюра Окружного Південно-західнього Комітету Єврейської Соціальдемократичної Робітничої Партії з 12 липня (н. ст.) в якій між инчим говориться:

„Виходячи з погляду, що всі нації Росії мають безумовне право на політичне й культурне самовизначення, Окружний Комітет вітає тривале змагання українського народу до самоорґанізації на автономно-демократичних основах.

„Визнаючи гасло державного ладу в Росії на республікансько-федеративній підставі, Окружний Комітет уважає необхідним підтримувати у відношенню до України домагання національно-теріторіальної автономії сеї округи в етноґрафічних межах, у такім розумінню, що ґеоґрафічно ся автономія має обіймати одностайну теріторію, в якій більшість населення становлять члени української нації.

„При сім у виборах до Центральної Установи представників України (сойм) має брати участь усе населення України, без ріжниці національности, а вибори мають бути загальні, рівні, безпосередні, тайні, без ріжниць полу й пропорціональні.

„Для оборони інтересів національних меншостей, які живуть на Україні (руських, євреїв, поляків і ин.), вони повинні мати право автономно управляти національними справами, відокремленими від компетенції загально-державного парламенту, Українського Сойму й орґанів місцевого самоурядування. Тому нації меншостей утворюють місцеві орґани національного самоурядування окружні, всеукраїнські орґани й загально-російські — на персональних основах (представничий і виконавчий).

„Головні основи теріторіально-політичної автономії України, національно-політичної автономії національних меншостей, межі компетенції автономних орґанів і публичні права мов тих націй у всіх державних, окружних і місцевих орґанах — установляються за згодою всіх живучих на Україні націй і мають бути затверджені всеросійськими Установчими Зборами через основне, загальнодержавне законодавство”.

А на цій підставі єврейська соціальдемократія вважала необхідним, щоб:

„1. Тимчасовий Уряд признав Українську Центральну Раду й Ґенеральний Секретаріат автономними центральними орґанами української нації, як такої.

„2. Українська Ц. Рада разом з представниками національних меньшостей підготовила працю над орґанізацією теріторіально-автономного ладу на Україні”.

6. Пани-барони в обороні науки й справедливости.

Таким чином перемогу українства було зафіксовано вгодою з Російським Урядом, їй було надано правової сили й затвержено в юридичних актах державного характеру.

Лишалось тільки доповнити Ц. Раду представниками нац. меньшостей, скласти відповідно до цього новий Ґенеральний Секретаріат, представити його на затвердження Тимчасовому Правительству, й український Уряд з сфери морально-правової влади переходив у юридично-правову.

Але це не вийшло так легко, як здавалось. Слово було ще й за руською буржуазією. А вона мала деякі підстави бути невдоволеною таким розв'язанням тої справи, яку вона так, здавалось, хитро та міцно зав'язала в Петрограді на нараді делеґації Ц. Ради з комісією Уряду. Страх же за революцію для неї був тільки глузливим арґументом: вона з величезною охотою й революцію зав'язала б у мішок та закинула на саме глибоке дно реакції.