Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

— Та ви ж нас од Чорного Моря одрізаєте?! — з обуренням кричали вони.

Але тут уже делеґація рішила вияснити професорам, що таке автономія, бо вони, очевидно, не мали про неї ніякого поняття. Автономна частина певного державного цілого не позбавляє якусь другу автономну частину (Великоросію) або все ціле (Росію) користуватись чи в своїх чи в загальнодержавних інтересах шляхами, портами, морями цієї частини. Отже ніякого одрізання від Чорного Моря не може бути.

Розуміється, професори це знали. Але вони також знали, що автономія не дозволить їм так безпардонно, так безоглядно, централістично визискувати багацтва того чи инчого краю на користь одної нації й пануючих кляс її.

От у чому полягала неможливість для них признати українськими найбагатші частини теріторії України, заселені з давніх давень українцями, политі їхньою кроввю, як раз ті землі, де віками провадилась боротьба українського козацтва з турками й татарами, де билося серце Козацької України, Січ Запорожська.

Кілька день урядова комісія професорів усякими способами намагалась переконати делеґацію, що вона, делеґація, вимагає від Уряду вирішення й здійснення автономії України, — а це ж неможливо.

І кілька день делеґація товкла професорам, що вона не вирішення й не здійснення домагається, а тільки признання прінціпу автономії України, вислову своєї прихиль-ности до цього прінціпу, — а це ж можливо.

На тому й розійшлись. Комісія мала передати всі матеріали з наших засідань на розгляд і вирішення Ради Міністрів, а делеґація, не маючи часу дожидатись цього вирішення в Петрограді, рушила на Україну, щоб так само зробити відчит своїй вищій інстітуції, — Центральній Раді.

Перед від'їздом комісія професорів гаряче запевняла делеґацію, що вирішення Уряду буде напевно прихильне до вимог українців, — як не в повній мірі, то в більшости пунктів.

Але делеґація тої певности не мала. Не надав їй оптимізму й той факт, що ні одна руська соціалістична ґазета не схотіла надрукувати на своїх сторінках „Записки Делеґації”. Руська революційна демократія в цьому питанню цілком солідарізувалася з своїми кадетсько-буржуазними професорами.

З тяжким серцем і новим гірким досвідом од'їжжало представництво української демократії з центру руської демократії.

1. Урочиста зустріч відповіді Тимчасового Уряду.

А тим часом у центрі України, в Київі Центральна Рада збірала представництво від усієї трудової селянської української землі, щоб разом з ним достойно й поважно зустріти відповідь руської демократії й Російського Уряду. Висилаючи делеґацію, Центральна Рада була певна, що тепер, після Всеукраїнського Конґресу та після Військового З'їзду й руська демократія й Уряд переконаються, що сила в українства є, що народні маси стоять за ним і що Центральна Рада має право й підстави бути представницею свого народу. А коли це так, то відмови на домагання не може бути.

І навмисно було розраховано одкрити Всеукраїнський селянський з'їзд на час повернення делеґації з Петрограду.

Делеґація прибула, з'їзд було одчинено, але... відповіді Уряду не було. Делеґація могла тільки здати справоздання про свої переговори з окремими міністрами, про засідання з урядовою комісією, та про свою „авдіенцію” у Виконавчого Комітету Петроградської Ради робітничих та солдатських депутатів.

Справоздання викликало таке обурення, що воно перелилось через край і залило навіть саму Центральну Раду. Для чого, по віщо вона посилала делеґацію випрохувати милости в цих віковічних ворогів нашого народу? Не проханнями, не переговорами, не справедливостю треба з ними балакать, а кулаком!

2. Природа селянської пробудженої ніжности.

Але було би великою помилкою й блудом у розумінню дальших подій думати, що в цьому обуренню найбільшу ролю грало невдоволене національне чуття селян.

Селянин з соціальної природи своєї є реаліст. Він оцінює явища не по їхній ідеальній, можливій цінности, а з погляду реальної, сучасної корисности. Національна свідомість, національне чуття — це є вже абстракція часової реальности, це є передбачання дальшого, підрахунок минулого, скомбінування в щось одне всього минулого, сучасного й майбутнього.

Український селянин не мав ні змоги, ні часу до таких складних комбінацій. Але він мав національну інтуіцію, позасвідомий розум, який одкладав у душі його життєві катеґорії в одну певну цілість. І та цілість невиразно відчувалась ним разураз, а під час революції, під час пробудження загального українського руху пробудилась і в йому з певною силою. Але тут же, зараз же злилась з його реалістичною природою й набрала цілком конкретних соціальних форм, які для селянина були цілком зрозумілі й виразно видні.