Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

„1. Беручи під увагу однодушне домагання автономії України, виставлене українською демократією, сподіваємося, що Тимчасове Правительство висловить у тім або иншім акті прінціпіально своє прихильне відношення до сього постуляту.

„2. Необхідність поставлення української справи на міжнародній конференції в зв'язку з долею Галичини й частей української землі, занятих німцями, спонукує зараз же прінціпіально порішити справу участи в такій конференції представників українського народу, бо така участь вимагає негайного пороблення приготовчих практичних кроків, що торкається закордонної України.

„3. Для всестороннього познайомлення правительства з настроями на Україні, з домаганнями українського населення, а також для практичної помочі правительству в переведенню в життя ріжних заходів, викликаних окремішностями життя краю, необхідно зоснувати при Тимчасовім Правительстві уряд окремого комісара для справ України.

„4. Для об'єднання правительственних заходів у всіх ґуберніях з українським населенням необхідний уряд окремого комісара з краєвою радою при нім.

„5. В цілі піднесення бойової сили армії й відродження дісціпліни необхідно перевести в життя виділення українців в окремі військові части, як у тилу, так, наскільки можна, й на фронті.

„6. Признану Тимчасовим Правительством українізацію початкової школи необхідно розтягти й на середню та на вищі школи, як що до мови, так і предметів навчання.

„7. Відповідальні посади, як громадської, так і духовної адміністрації на Україні необхідно обсаджувати особами, що користуються довіррям населення, говорять його мовою й знайомі з його побутом.

„8. Для задоволення національних потреб, здавлених за старого режіму, необхідно відпустити з державної каси в завідування Центральної Ради відповідні засоби.

„9. Необхідно дозволити від'їхати до Рідного Краю тим закордонним українцям, котрих виселено несправедливо з місць їх постійного побуту, а також улекшити участь полонених українців-галичан, розмістивши їх по українських ґуберніях.

„Члени делеґації Української Ради: В. Винниченко, Д. Коробенко, Письменний, Д. Ровинський, Н. Ковалевський. 0. Пилькевич, А. Чернявський, С. Єфремів, І. Сніжний, Г. Одинець”.

4. Що ховалося під професорською мантією Каіафи?

Отже ніякого страхіття ми не домагалися. Ми тільки скромно хотіли, щоб Правительство „в тому чи иншому акті висловило прінціпіально своє прихильне відношення до сього постуляту”—автономії України. Тільки прінціпіально. Тільки десь там собі хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь „прихильно”. Не заводьте її зараз, ми готові скільки там треба ждати здійснення цього постуляту; не вирішуйте навіть його тепер, не кажіть, що так і буде, заявіть тільки, що ви „прихильно ставитесь”.

Але замісць простої, точної відповіді Уряд випустив на делеґацію комісію професорів. Вони накинулись на нас і почали шарпать з усіх боків, намагаючись спихнуть нас з нашої позіції, втягти в нетрі юрісдікції, заплутать там і потім узять живими в руки.

Що таке автономія? Який розмір уявляє собі Центральна Рада цієї автономії? Які права, які обов'язки, які взаємовідносини між автономною Україною й Росією? Чи має якесь наукове поняття делеґація про автономію?

Так, делеґація мала поняття, але справа йшла зовсім не про це. Розмір, характер, взаємовідносини, це все вирішиться потім, на Установчих Зборах чи в другому місці. Тепер же ми хотіли тільки, щоб нам сказали, чи руський уряд ставиться прихильно до прінціпу автономії України, чи ні. Більш нічого делеґація не уповноважена виясняти.

Ні, вони так не могли, вони конче хотіли, щоб зараз же було вирішено й розмір, і об'єм, і взаємовідносини, й теріторія. Навіть мапу Росії принесли, почали розглядати, виміряти.

Це все робилося, розуміється, для того, щоб показати, що в два-три засідання не можна вирішити такого значного питання. А раз його не можна вияснити, то яка ж може бути мова про автономію.

Але характерно між инчим, що в цій комедії в кадетських професорів під час захоплення дебатами мимоволі з під строгої наукової мантії визирнуло їхнє сите, жадне, буржуазно-клясове тіло. Виміряючи теріторію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного Моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харьківщини. І тут, від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхрістались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономії. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай ще Волинь, ну, та хай уже й Чернигівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним Морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданел, до Европи? Але Харьківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшости не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської Академії Наук. Яка там, к лихій годині, Академія Наук, коли однімаються Дарданели, вугіль, залізо, сіль? Руський буржуа батька рідного одшпурнув би ногою, коли б він перешкажав йому тримати й не пускати ці багацтва.