Владимир Винниченко - ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ (Історія української революції - марець 1917 р. – грудень 1919 р.)

Це був один з кращих моментів того молодого, здорового, повного сили завзяття, віри й чистоти періоду. Ніякі труднощі, ніякі перепони не пригнічували, а тільки здіймали дух до крику радісної боротьби. Це було трудне схождіння на гору, але з кожним кроком, з кожним усиллям розгортались все ширші, все могутніші перспектіви.

Ці 700 чоловік не всі були свідомими, освіченими, національнo орґанізованими. Вони не всі вміли говорити чистою українською мовою. Їхня душа, їхня свідомість, як і їхня мова були покалічені царизмом. Але тим більше іменно ці горіли, тим більше іменно вони були проняті „шовінізмом” — як нестримано, несовісно писала „Кіевская Мысль”, — бо вони найбільше відчували свою покаліченість і найбільше за це горіли ненавистю на тих, хто зробив їх такими. В цьому є корінь того явища, яке так потім помічалось увесь час на протязі української революції, що іменно неофіти, іменно ті, які не вміли навіть говорити як слід по українському, вони були найбільш крайніми, запальними, непримиримими „націоналістами”.

Демонстрація сил знов зробила вражіння. Як під час Всеукраїнського Конґресу, так і тепер, руське громадянство занепокоїлось, захвилювалось, насторожилось. Ґазети знов почали дзвякати в кишені монетами, —„правом самоозначення”, робить приємні, прінціпіально—готові на все міни, фамільярно брать українство під лікоть і по товариськи радить йому пам'ятать про революцію, про великі завдання на фронті, про демократію. Але одночасно, тут же, не здіймаючи руки з під ліктя пускали в публіку провокаційні чуточки, уваги, спостереження, які робили як серед руських так і серед українців відповідне вражіння.

Демонстрація сил не тільки в Київі, на Україні, але й у Росії, в Петрограді не пройшла непомітною. І там вона наробила заколоту. А провокаційні шпильочки й дописи київської руської преси настільки підогріли чуття петроградської руської демократії, що вона зараз же на раді петроградських військових депутатів поставила справу українського військового з'їзду й в той же день вислала в Київ, на цей з'їзд телеґраму, в якій говорилось, що справу творення окремих національних військ буде поставлено на порішення всеросійського військового з'їзду, який відбудеться 14 червня (н. ст.). Окрема комісія при участи представників національних орґанізацій і ґенерального штабу обговорює питання переформування запасних частей і утворення національного війська. Виконавчий Комітет Ради робітничих і салдатських депутатів просить український військовий з'їзд звернутися до всіх українців салдатів з закликом стриматися від самовільних явочних починів у сій справі до скликання всеросійського з'їзду.

Ця телеґрама викликала цілком природне й зрозуміле обурення всього з'їзду. Мало того, що на кожному кроці пануюча нація ставила українцям перепони, перешкоди, заборони, насмішки, образи, а ще хотіла, щоб ми самі своїми власними руками тягли себе за чуба туди, куди покаже воля пануючих. А за це манили обіцянням... поставити на обговорення питання на всеросійськім з'їзді. Тільки поставити питання обіцяли, а як вирішиться воно, про це мудро мовчали. І знов те саме: не смійте розрішать самі, „самовільно” ніяких питань, навіть про своє життя, про свої болі. Ми, пануючі, ми господарі Росії, ми тільки маємо право розрішать усі питання, навіть про ваші болі.

Так, приближно, можна б висловити зміст усіх промов учасників з'їзду. Найбільш запальною частиною з'їзду пропонувалось дати гостру, різку відповідь. Але така відповідь могла би внести серйозний заколот у ряди демократії, могла би викликати багато зайвих і тяжких непорозумінь. І з'їзд обмежився короткою телеґрамою, в якій говорилось, що Українська Центральна Рада й військовий З'їзд висилають до Петрограду до Уряду й до Ради Робітничих та Салдатських Депутатів депутацію з ухвалами Ц. Ради й Військ. З'їзду в сій справі. Від результатів переговорів сеї депутації з Петроградом буде залежати спосіб і порядок формування українських частин.

Отже: не саме формування, а тількі спосіб і порядок. Коли Петроград згодиться з прінціпом, то здійснення його, спосіб і порядок, буде обговорено разом. Коли не згодиться, то спосіб і порядок будуть такі, які покажуть обставини. Але саме формування мусить бути й буде.

І яко вислов цеї волі, з'їзд постановив:

„З огляду на те, що в військах, зтомлених за три роки війни, зменьшилася боєва енерґія й дісціпліна, а справі оборони грозить небезпека, — український військовий з`їзд визнав необхідним як найшвидче розпочати боротьбу з таким упадком духової й реальної сили армії. Для зміцнення військових частей в одну цілість потрібна негайна націоналізація української армії; всі офіцери й салдати повинні виділитися в окремі части. На фронті виділення відбувається ступнево; а що торкається фльоти на балтийському морі, то треба комплектувати деякі кораблі з українських команд. У чорноморській фльоті, яка складається переважно з українців, дальше доповнювання переводити виключно з українців. Для практичного переведення сих прінціпів треба утворити військовий ґенеральний комітет, що працював би в контакті з російським ґенеральним штабом”. [6] [4] Персональний склад Військового Ґенерального Комітету був такий: від У. Ц. Ради — заступник голови Ц. Ради В. Винниченко, від фронту й тилу: військовий лікарь І. Луценко, військовий урядовець С. Петлюра, полковник Павленко, авіатор Полозов, матрос Письмений, ґенерал Іванов, військовий урядовець Горемика, поручик Чернявський, рядовик Ровинський, прапорщик Певний, полковник Капкан, підпоручик Міхновський, прапорщик Селецький, рядовий Граждан, підполковник Поплавко, прапорщик Потішко.